Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Карім

Я не спав.

Зовсім. Навіть не на мить.

Сидів у кріслі в своєму кабінеті, дивлячись у темряву за вікном, тоді як місто дихало ніччю, повільною і напруженою, мов перед бурею. Внизу внизу на екранах моніторів миготіли звіти, сигнали, маршрути — наркотики, зброя, гроші. Весь мій світ працював, не зупиняючись.

А я… я не міг відірвати очей від одного клаптика паперу.

Фотографія.

Її фото.

Алія.

Мені траплялося все. Найкрасивіші жінки хотіли мене. Вони самі лягали мені до ніг. Я торкався тіл, пестив шкіру, бачив фальшиву пристрасть в очах, звик до дешевого аромату бажання. Але це…

Це було щось інше.

На цьому фото — не просто дівчина. Там була тиша. Чистота. Світло, яке не личило моєму темному світові. У її очах не було лукавства, не було вогню, який я звик бачити. Була глибина, гідність… і щось, що я навіть не вмів назвати.

Я не знав, яка в неї хода, який сміх. Але я вже знав: вона пахне світанком. І мені хотілося вдихнути її тишу.

«Я зійшов з розуму», — прошепотів я сам до себе.

Заради дівчини, яку я не бачив наживо — я відпустив зрадника. Я, Карім, який карає навіть за тінь зради. Я, той, хто не знає жалості. Заради цієї невинної дівчини я дозволив жити чоловіку, який мене обікрав.

Мене це дратувало. Злило. Зводило з розуму.

І водночас… я почувався живим.

— Ти не уявляєш, у який світ ти заходиш, Аліє… — сказав я вголос. — І я не уявляю, чому ти — єдина, кого я не хочу зламати.

Я встаю. Підходжу до вікна. Тиша світанку розриває небо. Залишилося кілька годин.

І я побачу її.

Мою дівчину.
Мою здобич.
Мою тишу.