Ліна Костенко - Маруся Чурай

в п'ятдесятім році, щоб кожен собі добре погостив, але щоб так — із шаблею при боці. Часи були непевні, лиховісні. Як хмари в небі, купчилась війна. А це кохання почалося з пісні. Могло урватись тільки, як струна. Любились ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить. Одне одному світ як зав'язали, в осокорах стояли до зорі. Все бачили, ні слова не сказали враз посмутнілі наші матері. Було, питаю: — Ну чого ви, мамо- Він вам як син. Тепер він буде зять.— А в неї очі — наче за туманом, так, мов чогось хотіла б не сказать. Усе журилась, не була б то мати: — Мені чого, мені щоб добре вам. А тут іще почав у нас бувати син Остряниці Якова, Іван. То в монастир з полковником проїде, то в хату зайде, поспита води. А то колись провідала я діда Галерника,— і він прийшов туди. Посидів трохи та й пішов так, мовчки. Такий суворий, очі крижані. Грицько був красень, очі — як терночки. А цей мовчить і блідне при мені. А слово скаже — з пам'яті не викинеш. А більш мовчить, не щедрий на слова. Таке обличчя, зразу і не звикнеш, — різке, як меч. Тонке, як тятива. Та ще й в очах таке щось незбагненне, що в мене часом думка промайне: чи, може, він щось має проти мене, чи, може,— він ненавидить мене- То й хай собі. Мовчанки не порушу. Вже й уникаю. А зустріну де,— так наче вдарить блискавкою в душу і знов спокійно очі відведе. Дівчата кажуть: — Він тебе кохає.— А я кажу: — Та цур йому, чудний.— А Гриць, було, і сердиться, й зітхає. — Він,— каже,— хитрий,— каже,— потайний. В нас на кутку його не люблять наші. Шляхетний дуже і чолом не б'є. Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші. Він і мовчить, бо дума щось своє. Гриць був інакший. Щирими очима він так дивився приязно на світ! Це, Грицю, що, була твоя личина- Яку ж ти душу приховав під спід-! Бо ж річ не в тім — женився, не женився, прийшов, пішов, забув чи не забув. А в тому річ, коли він так змінився- Чи, може, він такий і зроду був- Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана- Чи він мені, чи я йому — нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна! * * * ...Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді. Був місяць травень, квіту без числа. Коли назустріч Галя на підводі. А Гриць і каже: — Бач, як підросла. Минає час, на кого нарікати- А я й незчувся, бувши на війні. Таке було мишастеньке, пикате, а от дивися — вже на виданні. А Галя їде, стрічкою блискоче. А віз високий, як гарба сливе. — Оце так віз! — сміявся.— Не доскочиш. Дочка хазяйська, павою пливе. Окрило нас пилюкою. І в пояс кленочок поклонився, закивав. А Гриць іде, задумався уголос: — За ці літа де я не побував! Був на Пиляві і на Жовтих Водах, під Корсунем і Збаражем був теж. Которий рік, а я усе в походах. А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш. А я все жду. Та не така й біднесенька. Не думай, Грицю, справді не така. Бо я чекаю не кого, а месника. Я ж лицаря чекаю, козака. Нема ж бо слави у дому сидячому. Про себе, милий, думати не час. — І чим же ми за це тобі віддячимо— — казала так Бобренчиха не раз. А дні зминули. Знов у сурми грано. А нам було вже й не по двадцять літ. Воно уже й женитися не рано, так знов же треба вирушать в похід. Не говорив ніяких слів. Покірним смутком упокорив. Обняв за плечі і повів під срібне листя осокорів. І ми були такі одні, така печаль нас пов'язала! Щось надірвалося в мені, і я йому тоді сказала: — Якщо загинеш, буду я вдовою. Чи й ти, не знаю, любиш так мене. А я вже, Грицю, їден дух з тобою, хай ми вже й тілом будемо одне. Я цілувала його віченьки, аж поки місяць не погас. Щаслива тобі цяя ніченька, остання, може, у нас!.. Прив'язала баклагу йому до сідла. Недалеко, лише до воріт, провела. Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона. Засміюся при всіх, а заплачу одна. А вже пішли про мене й поговори. Знов потяглися тоскні вечори. Бо то вже так, вже як пішлось на горе, то так уже і піде, як з гори. Вже й не співалось. І слова ті самі ж, а мов не ті, таке щось в них смутне. Вже й подруги повіддавались заміж, уже й не кличуть дружкою мене. Бо я така зробилась, як черниця. Куди вже там співать про молоду- Куди вже там ходить на вечорниці, як я до церкви ледве вже іду- А люди судять, їм аби причину. Дарма що лихо, що такі часи. Ішла крізь очі, мов крізь колющину, обдерта до кривавої роси. А суд, а суд! Яка страшна покута. Послухати — життя як не моє. А я неначе до стовпа прикута, і хто захоче, той і обплює. Куняють райці, як осінні мухи. Горбань гуде, як в'їдливий комар. Дурні плітки якоїсь лепетухи загуслим дьогтем ллються в каламар. Які слова казались там негідні! А я стояла, думала — впаду. Дрібні людці, гієни стервоїдні, які ж ви ласі на чужу біду! ...Хоч би заснути... Але вже не спалось. Душа до ранку смутком осипалась. Згадала все, кожнісіньку дрібничку. І хату нашу, і оту криничку, і над вікном гніздечко ластовине, що щастя принести було повинне. Той берег наш, урослий очеретом. І наш лелечий, наш лелечий двір, де на гнізді з вербовим мінаретом старий лелека молиться до зір. А потім вранці одлітає вгору. Сидить буслиха в тихому гнізді. Аж враз — для крил не вистачає двору, то підросли лелеки молоді. Гніздо тісненьке, по нозі поставлять, та все під осінь як залопотить! — та всі лелеки крила як розправлять! — здається, й хата в небо полетить. А ще чогось жаліла за дощами, за цвітом яблуневим, за хрущами, за сонцем і за квітами в траві,— якісь вони зробились, як живі. Здається, що й листок би цілувала, в дзвіночку б ночувала, як бджола... Отак собі все гарне пригадала. Людиною ще трохи побула. ...А вранці в грати повійнуло вітром і провело, як смушком, по руках. Тюрма повільно сповнюється світлом, лиш причаїлась темрява в кутках. Там Хо сидить. З'явись мені, будь ласка! Жмуточок пітьми в закапелках дня, маленький Хо, моя дитяча казка, звірятко, може, може, чортеня. Тепер ти тут мій приятель єдиний, Чи ти зі мною підеш і туди- Не треба, Хо. Там холодно. А йди-но, ти, може, хочеш з кухлика води- Підходь, не бійся. Вип'єм по ковточку. Сьогодні що— Вівторок— Середа- Хо шарудить у темному куточку… Яка недобра в кухлику вода! По гратах в'ється зелененький вусик. Куди він пнеться у таку діру- Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик, щось пробурчав, а що — не розберу. Взяла той вузлик, не питаю звідки. Для цього болю вже немає слів. Мну той краєчок білої намітки... Оце таке. Тюремник пожалів. От я і маю хоч яку розраду. Складаю та розрівнюю пружки. Тих кілька яблук з маминого саду! Ріднесенька, пекла ще й пиріжки. Як там вона— І як їй буде жити- Порожня хата і порожній двір. Дильований хлівець, соломою пошитий... Старий лелека молиться до зір. Цвіте шпориш, і заростає стежка. Тому