MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Її голос, коли вона нарешті заговорила, був тихим:

— А якщо я… раптом… не впораюсь?

Влад дивився прямо, не відводячи погляду:

— Тоді ми впораємось разом. Але для цього ти маєш слухатись. І не гратися в героїню.

— Ти в небезпеці, навіть якщо цього не усвідомлюєш. А вона не заспокоїться, поки не отримає те, що їй потрібно. І ти знаєш, хто це тепер.

Одного разу під час чергування вони з Крістал повертались вузькою лісовою стежкою. Навколо панувала тиша, порушена лише легким шелестом вітру в гіллі. Аж раптом попереду з’явились три постаті — темні, високі, з невпізнаваними, наче розмитими обличчями. Їхні очі світились не природним світлом, а одяг зливався з тінями.

— Віддай нам дівчину — і тобі нічого не буде, — озвався один із них, не піднімаючи голосу. Але в тому голосі щось змусило Крістал стиснути кулаки.

Влад виступив уперед, притуливши її до себе, ніби інстинктивно захищаючи.

— Не віддам. Передай це моїй сестричці, — його тон був спокійним, але загрозливим, як шторм, що ще не почався.

— Ну, що ж… Ти сам обрав.

— Це не я. Це ви. Захищайтесь.

Мить — і все вибухнуло. Закляття розривали повітря, тіні метались, мов хижаки. Крістал відчула, як пульсує її сила, але Влад не дав їй втрутитись — лише сказав:

— Спостерігай. Пам’ятай усе.

Бійка була короткою, але запеклою. Влад рухався впевнено, точно, безжально. Один із нападників знепритомнів, другий зник у димі, третій — впав на коліна.

Влад обернувся до Крістал:

— Твоє завдання: лишити слід. Не фізичний. Магічний. Так, щоб вони знали, кому вона належить. І щоб не наважились повернутись.

Крістал підійшла до полоненого, торкнулась його чола і прошепотіла щось, що само вирвалось із її грудей. Її пальці спалахнули червоним вогнем — на шкірі нападника лишився знак.

— Добре, — сказав Влад. — Цього відпускаємо. Інших — до темниці. Нехай трохи подумають.

Крістал ще довго дивилась на залишений нею знак, ніби не вірячи, що це зробила вона. Її серце билося надто швидко, пальці все ще поколювало.

— Це… це було правильно? — запитала вона, не зводячи погляду з того місця, де щойно лежав посланець.

— Це було потрібно, — коротко відповів Влад. — І ти впоралась.

— Мені не подобається, що це дається так легко, — прошепотіла вона. — Мені не повинно бути все одно… але частина мене — ніби байдуже. І ця частина мене лякає.

Він підійшов ближче, поклавши руку їй на плече.

— Ти не зобов’язана все одразу приймати. Але мусиш бути готова. Темні речі — не завжди означають, що ти темна. Це лише інструмент. Питання — як ти його використаєш.

Крістал кивнула. Її погляд став твердішим.

— Тоді навчи мене. Усьому.

Влад посміхнувся — рідко, але щиро:

— Обіцяю. Нехай трохи подумають. Влад наказав Крістал залишити слід на одному з них і відправити його назад як «відповідь». Інших кинули до темниці.

Після цього Влад вийшов на прогулянку зі своїми підопічними. Проте невдовзі до нього знову прибув посланець. Розмова була тривалою. Коли вона скінчилась, Влад зібрав наставників дівчини.

— Ваше завдання — лише наглядати, не карати. Особливо ти, Максе. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — пробурмотів той, хмуро дивлячись убік.

Потім Влад покликав Крістал.

Вони вийшли на терасу. Небо вже починало вкриватися зорями. Повітря було свіже, з легким запахом сосен.

— Я маю їхати до Замку, — сказав він після мовчанки.

— Коли? — спитала вона, хоча в голосі вже була відповідь.

— Завтра зранку.

Вона опустила погляд.

— Це надовго?

— Я не знаю. Можливо.

Крістал хотіла щось сказати, але всередині ніби застиг клубок. Натомість вона мовила:

— Ти не скажеш, навіщо саме?

— Поки ні, — чесно відповів він. — Але це стосується і тебе. І того, ким ти є.

— Напевно дізналися про інцидент із посланцем, — прошепотіла вона.

— Напевно, — повторив Влад, і цього разу не заперечив.

Вони ще хвилину стояли мовчки. Потім він торкнувся її руки:

— Я залишаю тебе під наглядом наставників. Але ти сама відповідаєш за свої вчинки. І пам’ятай: я завжди дізнаюся, якщо щось піде не так.

Вона кивнула.

— А якщо… якщо я не впораюсь?

— Ти впораєшся, — сказав Влад, не відводячи погляду. — Але навіть якщо ні — я все одно повернусь. І розберусь із усім.

Вона посміхнулась, ледь помітно. І вперше за довгий час — з сумом.

Коли Влад поїхав, у маєтку стало ніби прохолодніше. Повітря, здавалося, втратило вагу, як після бурі. Його присутність — завжди стримана, але міцна — тепер відчувалась лише в поглядах інших.

Крістал не могла знайти собі місця. Вона відчувала дивну порожнечу, і водночас — несподівану відповідальність. Роуз, замість звичних жартів, кидала короткі оцінюючи погляди. Макс же… Макс поводився наче звичайно, але надто вже пильно стежив за кожним її кроком.

— Ти сьогодні нікого не підпалила? — гмикнув він під час чергового заняття. — Хоч якась надія, що виживемо до вечора.

— Якщо я й запалю, то почну з тебе, — буркнула вона, втомлена і зла.

— Зачет прийнято, — хмикнув Макс, але очі його були не зовсім жартівливими.

Роуз спробувала пом’якшити атмосферу:

— Та не звертай уваги. Ми просто… теж хвилюємося. Але не звикли це показувати нормально.

Крістал знизала плечима.

— Просто скажіть мені, якщо будете стежити. Я принаймні не здригатимусь від кожного скрипу.

— Будемо. І ще як, — сказав Макс. — Але якщо щось — ми поруч.

І це було вперше, коли всі троє — Крістал, Роуз і навіть Макс — мовчки погодились із чимось важливим.

Через кілька днів вона отримала від нього послання…

«Не хвилюйся. Зі мною все гаразд»

Коротке. Без підписів чи зайвих слів. Але почерк — рідний, знайомий до болю. Її серце трохи відтануло, тривожний клубок у грудях розпустився.