Rada Lia - Таємниці старого маєтку, Rada Lia

Розділ 4

Спочатку Марта відчувала лише біль. Ніби рахувала кожну сходинку своїм тілом: плече, поперек, нога, голова. Потім вона нарешті опинилась на підлозі й застогнала. Дівчина підняла голову й побачила постать в білому. Наступної миті Марта відключилася. Їй знову привиділася дівчина, яку вона бачила в поїзді: молода, красива, статна. Чорне волосся й очі. Вишита біла сорочка, довга спідниця, червоний поясок. Рум'яне ніжне обличчя, густі вії. В очах тривога. “Марто, Марто”, — шепотіла вона у відчаї, простягаючи до дівчини руки.

— Марто, ти як? — пролунав стривожений голос Артема над вухом.

Дівчина відкрила очі, обвела поглядом навколо. Артем стояв на колінах, схилившись над нею. Його обличчя виглядало переляканим. — Як ти себе почуваєш?

— Не знаю… усе болить, — Марта сперлась на руки й сіла. Тіло нило. Вона ще раз глянула на сходи. Там нікого не було. — Мене штовхнули, — вимовила раптом.

На обличчі Артема промайнув вираз, який вона не встигла зловити, зрозуміти.

— Марто, ніхто не зашкодив би тобі. Ти просто сильно вдарилася. Тут не боляче? — Він обережно промацав її ноги, руки. — Здається нічого не зламано. Як ти примудрилася впасти?

— Кажу ж тобі, мене штовхнули.

Цього разу чоловік промовчав. Він допоміг їй підвестись з підлоги. 

— Завтра зранку я привезу лікаря. Хай тебе огляне. Вночі важко когось знайти. Все-таки сорок кілометрів від міста.

Артем провів її до кімнати:

— Відпочивай. Тобі щось принести, щоб ти вже сьогодні не виходила?

Марта похитала головою. Їй хотілося, щоб він не йшов. Руки тремтіли. Дівчина була впевнена, що хтось, або щось її штовхнуло. Сльози виступили на очах. 

— На добраніч, — прошепотіла і зайшла до кімнати. Вона твердо вирішила, що до ранку не спатиме, щоб бути напоготові, якщо хтось знову нападе. 

Замкнула за собою двері. Взяла коробку з тумбочки й залізла у ліжко:

— Сподіваюсь листи будуть цікавими, щоб я не заснула.

Всередині лежали кілька пожовклих конвертів, перев’язаних червоною стрічкою й окремо складені листки з записками. Відкрила першу, яка потрапила до рук.

 

Дем'янку,

Сьогодні знов виділа, як ти з маєтку виїздив.
Боже мій… Пан як є. Гарний, ґречний, такий… ну, наче з книжки.
А кінь твій — лиш гляне на тебе, і вже слухає, ніц не пручається. Схиляє голову, бо чує — сила в тобі є.
А я?
Що я тобі, Дем'янку?
Гола, боса… лиш трошки писати вмію.
І без роду, без племені.
Не на таких, як я, пани задивляються.

…Не бувати нашому щастю.

Олена 

 

— Зрозуміло, — задумалася Марта. — Прабабця вважала себе недостойною пана. Теж мені. — Дістала інший клапоть паперу.

 

Дем’янку…

Бачила я ту твою фіфу…
У вінку, нібито королиця якась.
А ймення в неї яке? “Аде-елія”? Та бодай би! Хто ж таку вигадку дитині дає?..
Білобриса якась, шия довга, талія як лоза… Та худа, шо вітер знесе, — а ти її, як нетямущий, обнімаєш.
Тьху, Дем’янку!
Аби ти більше до мене й не ступив, чуєш?
Бо як ступиш — то лиш гляну, й розірвуся зсередини, така лють мене бере.
…А більше не пиши.

Олена

— То в нього ще й інша була? Олено-Олено, — Марта відклала записку й задумалася: — Проходять роки й століття. Змінюється одяг і їжа, а світ залишається таким же. Одні й ті самі історії з тими чоловіками. Зустрічається з однією, а морочить голову іншій. Одружується з ким треба, а вагітна од нього інша. І завжди через гарні слова й обіцянки любити.

Вона згадала історію, яку їй розповідали на роботі. Чоловік примудрився мати одночасно дві сім’ї. Працював далекобійником — два тижні проводив з однією дружиною і ще два з іншою. Аж поки одна з дружин випадково не дізналася правду. 

Розмірковуючи, Марта не помітила, як заснула.

Прокинулася вже вранці від стукоту у двері.

— Так заходьте, — промовила сонно.

— Я на хвилинку, — у дверному отворі показалася голова Артема. — Їду за лікарем. Ти лежи, відпочивай. Може взагалі сьогодні не вставай. Їжу тобі приноситимуть. Хочеш, занесу якісь книги з бібліотеки. Це звичайно вже сучасна література буде. Оригінальна бібліотека Вільгорії згоріла, коли Олена тікала з маєтку.

— Ні-ні, — замахала руками Марта. — В мене нічого не болить. Не треба лікаря. Не їдь, будь ласка. — Дівчину кинуло в холод від однієї думки, що він залишить її тут саму. Там, де її вже намагалися вбити.

— Ти впевнена? — засумнівався Артем.

— Цілком. До речі, ти згадав бібліотеку. Все повністю згоріло? Жодної книги не лишилося?

— Згоріло ціле крило. А там були ще й кімнати служниць. Його відбудували й зробили крім бібліотеки оранжерею. Хочеш побачити? — чоловік посміхнувся.

— Так, залюбки.

— Тоді накажу Корделії принести тобі сніданок, а через годину зайду за тобою. Оранжерея — це гордість цього маєтку.

Він вийшов за двері. Марта почула як віддаляються його кроки. Вона вскочила з ліжка й попрямувала до ванної кімнати. Босоніж пройшла по холодній кам'яній підлозі до шафки й дістала звідти чисті рушники. Увімкнула воду у ванній на позолочених ніжках, що стояла біля стіни. Такої розкоші вона раніше не бачила. Підійшла й відчинила дерев'яні двері, що вели на балкон. Кімната виходила на густий ліс, зранку покритий туманом. Ні тобі багатоповерхівок, ні машин — лише чисте гірське повітря й зелені ліси навколо. Абсолютний спокій. Вона здригнулася. Їй більше подобалася метушлива атмосфера великого міста, коли кожна хвилина розписана, а навколо постійно крутяться люди. Тут же було трохи моторошно. Але й прекрасно водночас.

Після теплої ванни з виглядом на ліс, Марта повернулася в кімнату. У двері знову постукали. На порозі з'явилася Корделія з тацею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍