Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

Розділ 3. Медальйон

Рада стояла на балконі, задумливо спостерігаючи, як зі стайні виводили коней. Вона відчула укол совісті, коли знову виникла думка спробувати спокусити Мерліна. Вона швидко її відкинула, адже з ними до Леді Озера їхав Альбрехт. Його товариство завжди їй подобалося, та все ж поруч із ним її думки розсипалися, і вона не могла зосередитися на головному.

Зайшовши до кімнати, Рада легким рухом зняла плащ зі стільця, застібнула фібулу на плечі й попрямувала до дверей. У передпокої її раптово ледь не збив з ніг Альбрехт, який в останню мить зумів ухилитися.

— Що з тобою сьогодні? Ти де витаєш? — насупилася вона, відступивши назад.

— Вибач! Не помітив тебе! — відповів він і поспішив далі, навіть не затримавшись.

— Я така вже непомітна! — хмикнула Рада, спостерігаючи за тим, як він зникає у коридорі.

Вийшовши на двір, Рада кинула погляд на присутніх. Людей було небагато, але відразу ж стало зрозуміло, що найбільшою її проблемою цього дня був не Альбрехт. Поглянувши на охорону Великого герцога, вона зрозуміла, що була надто наївною.

— Куди це Альбрехт помчав? — поцікавилася вона у Мерліна, наблизившись до нього.

— Повернувся забрати подарунок для Леді Озера. Ми скоро вирушаємо. — відповів Мерлін, легенько погладжуючи гриву свого коня.

Рада кивнула, піднімаючись у сідло.

— А чому Альбрехт їде з нами? — невимушено запитала вона.

Мерлін підняв брови у легкому здивуванні.

— Він сам попросив. До того ж ми завтра їдемо звідси, а в мене за два тижні важлива зустріч. Треба підготуватися!

— А як же решта Елея Еланор Соррель Астра? — розгублено промовила вона.

— Всьому свій час. У мене до тебе з Альбрехтом є пропозиція, але поговоримо після. — відмахнувся Мерлін, сідаючи у сідло.

Тут із парадних дверей вийшов Альбрехт, тримаючи в руках якийсь пакунок.

— Можемо їхати? — посміхнувшись, він подивився на Раду винуватими очима, коли передавав пакунок слузі.

Шестеро охоронців рушили за ними. Шлях до руїн зайняв близько п'ятнадцяти хвилин. Мерлін направив коней до озера, де їм довелося зупинитися та йти далі пішки.

— Зачекайте. — Мерлін кивнув охороні й сам підійшов до Леді Озера.

На березі води стояла дівчина зі світлим волоссям, вбрана у сяючі шати, що струменіли вздовж її тіла, як рідке срібло. Її спокій не зламала присутність воїнів, які прибули разом із Великим герцогом.

— Доброго дня, Неріссо. — наблизився до неї Мерлін. — Про що ти хотіла зі мною поговорити?

— Я знаю те, що тебе зацікавить. — лагідно посміхнулася Нерісса, ковзнувши по ньому оцінюючим поглядом. — Але ця розмова має бути приватною. Ти не проти?

— Якщо це настільки важливо. — погодився він.

— Тут неподалік у лісі був табір повстанців. Воїни Морла майже все зруйнували, коли напали на нього. Табір зараз порожній. Рада, Альбрехте, сходіть туди. Можливо, знайдете щось важливе.

Рада з Альбрехтом обмінялися поглядами. Вони були не в захваті від такої пропозиції, адже їм було цікаво почути, про що говоритиме Нерісса. Однак вони розуміли, що це лише привід, щоб їх відіслати. Схоже, доведеться погодитися.

— З вами підуть четверо охоронців. — сказав Мерлін. — Вони допоможуть.

Зітхнувши, Рада подивилася на ліс, який видавався ще похмурішим, ніж зазвичай.

Попрощавшись на час з Мерліном і Неріссою, Рада та Альбрехт попрямували стежкою до лісу, супроводжувані двома охоронцями попереду й позаду.

Але зовсім скоро настрій Ради покращився.

— Ці місця зовсім не схожі на ті, де я гуляла у своєму часі! — захоплено вигукнула Рада, оглядаючи високі сосни, що оточували їх.

Раптом її обличчя осяяла блискуча ідея, і вона підняла голову до неба.

— А як ти думаєш, ці сосни будуть рости тут і через триста років? Альбрехт, у тебе є ніж? — в її очах запалав веселий вогник. — Потім дивуватимешся! Давай сюди!

Альбрехт, хоч і трохи здивований, простягнув їй свій мисливський ніж, який завжди носив із собою.

— І що ти збираєшся робити? — поцікавився він, спостерігаючи за її незвичним ентузіазмом.

— Я залишу послання для себе! — усміхнулася Рада, сповнена рішучості.

Вона впевнено стиснула ніж у руці, окинула поглядом високу сосну, підстрибнула і, зависнувши у повітрі, піднялася до стовбура.

— Леді Вольфрам, ви куди? — стривожено озвався один з охоронців.

— Не хвилюйтеся, я скоро! — відповіла вона, змахнувши рукою, і, завдяки освоєній левітації, піднялася ще вище.

Схопившись за гілку, Рада приготувалася вирізати своє послання. 

«Що ж, зараз почнемо» — подумала вона, і, тримаючись за гілку, почала акуратно вирізати слова на корі.

«Рада Вольфрам, 4 листопада 1665 рік»

Окинувши поглядом Альбрехта, який увесь цей час пильно стежив за нею знизу, Рада посміхнулася. Вона бачила, як він непокоїться за неї, щоб, бува, не впала. А потім, трохи розвеселена, вона додала ще одне, вже менш серйозне послання:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍