Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

«Альбрехт Шліман, до зустрічі у ХХІ столітті»

Посміхаючись своїй жартівливій ідеї, вона почала спускатися вниз, не забуваючи, що її вже зачекалися на землі.

— Якщо не секрет, що ти там робила? — запитав Альбрехт, приймаючи назад свій ніж.

— Та нічого особливого. Просто написала своє ім'я і сьогоднішню дату!

Альбрехт лише посміхнувся, не вдаючись у деталі. Рада вирішила не згадувати йому про ту приписку. Щоб дізнатися про неї, йому доведеться або самому піднятися на дерево, або дожити до двадцять першого століття. І якщо судити з впертості Альбрехта, друге здавалося більш імовірним, хоча це був лише жарт.

Коли перед ними з'явився табір повстанців, про який розповідала Нерісса, усі веселощі раптово згасли. Все, що вони побачили, було зруйнованим. Земля була встелена уламками каркасів наметів, а тенти згоріли під час пожежі.

— Отакої. — тихо вилаялася Рада. — Що ми тут можемо знайти?

— Огляньте табір. — наказав Альбрехт охоронцям. — Можливо, знайдете щось цінне.

— Думаю, це марно. Тут тільки самі уламки. — сказала Рада, проводячи рукою в повітрі.

Альбрехт, зітхнувши, замислився:

— Нерісса, мабуть, не хоче, щоб ми чули, про що вони говорять. Давай оглянемо все тут, щоб хоч щось їм сказати.

Рада штовхнула ногою невеликий казанок, що валявся на землі. Він брязнув і відкотився вбік. 

— О, Радо, поглянь! Там, здається, залишки великого намету! — вигукнув Альбрехт, вказуючи на три палиці, на яких висіли розірвані шматки тенту.

Рада перестала розглядати предмети під ногами й кинула погляд у той бік. Це був намет ватажків повстання, і він зацікавив її більше за все інше. Обійшовши Альбрехта, вона першою підійшла до залишків.

Навколо все було розкидано. Зламані меблі валялися на підлозі, і лише кілька речей залишилися цілими. Біля столу Рада помітила папери. Нахилившись, підняла їх — це виявилися рештки карти. Струснувши землю, вона почала її вивчати. На деяких місцях були позначки кружечками, проте Рада не розуміла їхнього значення, тому вирішила взяти карту з собою.

На іншому обгорілому аркуші був, здається, якийсь документ. Від залишених уривків фраз дівчина зрозуміла, що це теж щось важливе. Документ був підписаний ініціалами: Е.Л., Д.В., К.В., Х.Ф.

Передавши знайдене Альбрехту, Рада продовжила оглядати залишки розкоші, відчуваючи неприємний запах ельфейс-орків, який вона добре пам'ятала з полону на кораблі. Це створювало дискомфорт.

Заклавши руки за спину, чарівниця підійшла до відкритих, порожніх скринь. Вочевидь, золото зникло разом із ватажками.

Раптом пролунав хрускіт, і жердина, яка підпирала намет, переламалася. За мить Альбрехт блискавично вихопив чарівну паличку й вигукнув заклинання:

— Гелада!

Жердина, відхилена магією, впала в інший бік, піднявши хмару пилу.

— Схоже, тут не дуже безпечно. — відкашлявшись, Рада вдячно глянула на свого рятівника. — Дякую! Ти, певно, мій янгел-охоронець! — усміхнулася вона, поплескавши його по плечу.

Коли намет повністю обвалився, сонячне проміння проникло всередину, освітлюючи все довкола. Один із променів відбився від золотого предмета на землі, змусивши Раду примружитися. Вона нахилилася й підняла позолочений медальйон у формі краплі. Протерши шар сажі, побачила на ньому напис: «4 листопада».

Рада здивувалася — адже сьогодні саме четверте листопада. Який дивний збіг. Їй здавалося, що вона вже бачила його. Піднявши його ближче до очей, вона помітила, що це медальйон із таємницею. Перевернувши його, дівчина знайшла маленьку застібку, яку вдалося відкрити. Усередині на двох половинках були фотографії молодих чоловіка та жінки.

— Мама… — прошепотіла Рада, не вірячи своїм очам.

З однієї зі світлин на неї дивилася її мати — Катана Вольфрам. Вона була в фіолетовому жилеті поверх білої блузки. Рада завмерла, відчуваючи, як її серце стиснулося від несподіваного відкриття. Це були її батьки, щасливі та молоді. Рада не знала, що мати колись була шкільною старостою. Вона дуже багато чого не знала.

Зітхнувши, Рада обережно закрила медальйон і притиснула його до грудей. Вона не могла зрозуміти, як підвіска матері опинився тут. Пам’ятала, що бачила його на ній під час їхньої першої зустрічі. Ще раз глянувши на медальйон, дівчина помітила ще один напис на звороті: «З днем народження, кохана».

— Це ж сьогодні її день народження... — промовила Рада, одягаючи на шию.

На очі раптово навернулися сльози. Міцно замружившись, вона намагалася стримати їх. Коли у матері день народження їй розповідала ще тітка Мері. З того самого дня Рада мріяла побачити її, та кожен рік готувала якісь невеличкі подарунки у надії, що мати якось знайдеться. 

Рада видавила приглушений крик і кинулася бігти до берега.

— Радо, куди ти? — крикнув Альбрехт і побіг слідом. Напевно вона знайшла щось важливе, інакше не була б такою схвильованою. Рада рідко піддавалася емоціям.

— Вона була тут! Я маю це з'ясувати! — крикнула дівчина, не зупиняючись.