Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

Раптом тиша розірвалася шелестом кроків. Із сутінкового лісу, ніби виринаючи з самої пітьми, з’явилася група озброєних слуг Велорії. Вони йшли впевнено, без поспіху — як мисливці, які вже загнали здобич у пастку.

Попереду, мов тінь серед тіней, стояв Рейвен. Його погляд був холодним, обличчя — незворушним, але в глибині очей жевріла іскра: чи то жалю, чи то тривоги, яку він намагався приховати.

— Арелін, — озвався він тихо, занадто спокійно. — Ти маєш повернутися.

Арелін відчула, як серце стиснулося.

Вона стиснула пальці в кулаки, не ховаючи напруги.

— Велорія турбується про тебе, — продовжив Рейвен. — Твоя сила нестабільна. Вона знищить тебе... або когось іншого.

— Або стане тим, чим вона має бути, — її голос був твердий, лезо під покровом втоми.

Його щелепи напружились.

— Самій тобі тут небезпечно. Ти оточуєш себе незнайомцями, яким не варто довіряти.

— І мені довіряти варто? Тобі, Велорії? — її очі блищали, як лід, що от-от трісне.

Рейвен зробив крок уперед.

— Вона може дати тобі відповіді. Навчити тебе. Захистити.

— Вона хоче керувати мною, не вчити. Я не повернуся.

Мить мовчання. Лише шелест вітру в гіллі.

— Ти не розумієш, Арелін, — його голос став глухим, низьким. — Якщо підеш... вона не пробачить. І коли вирішить, що ти їй більше не потрібна...

В повітрі щось змінилося. Ніби саме небо здавалося ближчим і важчим.

— Якщо я повернуся, — прошепотіла Арелін, — то вже ніколи не зможу піти.

Рейвен мовчав. І це було гірше за будь-які слова.

— Я маю вибір.

— Повернись зараз, поки ще не пізно.

— Я йду далі.

Довгий погляд. Втома, біль, щось невиразне — і потім, як відсіч:

— Тоді ти залишаєш нам інший вихід.

Слуги рушили вперед, мов механізм, заведений на вбивство. Жодних сумнівів. Лише наказ.

Повітря навколо здалося густішим, майже твердим. Темрява стискалась.

Поруч стояв Ліціан. Нерухомий. Але з його тіні щось розтікалося по землі — як живе. Як загроза, що лише чекає дозволу вийти назовні.

— Ви не заберете її.

Його голос звучав рівно. Але в ньому відлунювала сила — давня, глибока, мов сама ніч.

— Схопити її, — кинув Рейвен. Його голос став льодовим клинком.

Темрява навколо Ліціана розірвалася, вибухнула тишею — ніби світ перестав дихати.

Слуги Велорії кинулись вперед. Зброя блищала у примарному світлі, їхні очі палали фанатизмом.

Арелін відчула, як десь всередині зривається щось крихке. Страх лизнув її хребет крижаним язиком. Але вона не відступила.

Ліціан залишався біля неї. Його рука торкнулася її зап’ястя — впевнено, міцно. Вона відчула тепло... і холод одночасно. Він був ніби не тут — і водночас поруч сильніше за всіх.

— Відступи, — прошепотів він. Його голос став хижим, низьким, повний загрози, що бриніла між словами.

Він змінювався.

Його риси загострювались, шкіра втрачала людяність — ставала блідо-мармуровою, неприродною. За плечима, у напівтіні, ворушилися контури... крил. Перетинчастих. Потойбічних.

І тоді він рушив.

Не боєць. Сутінкова примара. Леза не встигали доторкнутись до нього — він вже був в іншому місці. Він танцював між ударами, і з кожним рухом щось у повітрі ламалося — не лише тіла, а й воля.

— Ви не знаєте, з ким зв’язалися, — його голос луною прокотився лісом.

Один зі слуг кинувся на нього, мов звір, але Ліціан зловив його за горло — легко, як птаха в польоті. Тінь обвилася навколо його руки, і крик задихнувся, не встигши народитися.

Арелін не могла відвести очей.

Це був не просто воїн.

Це була легенда. Жах, що жив у шепотах. Сила, про яку в Велорії воліли мовчати.

Вона розривалася між страхом і захопленням. Ніколи ще не бачила нічого подібного. Його рухи — грація й невблаганність, тиша й смерть в одній оболонці.

І водночас — він не вбивав. Ті, хто падав, лише лежали. Зламані, але живі.

Коли останній впав, настала тиша. Густіша, ніж раніше. Ліс завмер.

Арелін стояла посеред галявини, і її серце ще билось у ритмі бою. Але замість полегшення прийшло розуміння: це був лише початок.

За кілька хвилин слуги Велорії більше не становили загрози. Дехто стогнав, тримаючись за рани, інші лежали без свідомості, мов розбиті ляльки. Ліціан стояв мовчки, наче висічений із темного каменю. Його груди важко здіймалися, зелене світло в очах згасало, повертаючи йому людську подобу.

— Ти в порядку? — Арелін зробила крок до нього. Її голос ледь не тремтів, як і пальці, стискаючи тканину на поясі.

Він кивнув.

— Так. Але ми не можемо залишатись. — Його голос був хрипким, низьким, сповненим напруги. — Вони прийдуть до тями. І приведуть інших.

Арелін стиснула зуби. Холод прокрався в груди.

— Куди ми можемо піти? Вона не зупиниться. Вона переслідуватиме нас до кінця світу.

Ліціан поглянув на неї з тінню в очах.

— Є місце, де її сила безсила. Старий монастир у горах. Ченці, що там живуть, знають про таких, як ти. Вони допоможуть.

— Ченці? — Арелін з недовірою зсунула брови. — А якщо вони видадуть нас? Якщо злякаються?

— У них немає вибору, — Ліціан гірко посміхнувся. — Вони знають, що темрява вже поруч. І що лише ти можеш її зупинити.

Вона нічого не сказала. Але в її погляді з’явилася тріщина рішучості — тріщина, крізь яку проростав страх. Коли Ліціан простягнув руку, вона взяла її майже несвідомо. Вони рушили вглиб лісу — мов тіні, що тікають від світанку.

Підйом у гори був нестерпним. Кожен крок — біль, кожен подих — як удар лезом. Але Арелін не зупинялася. Не тепер. Ліціан ішов попереду, мов той, хто знає шлях крізь вогонь. І коли нарешті небо за спиною спалахнуло рожево-золотим світлом, перед ними постав монастир — мов частина скелі, сірий і мовчазний, як сама вічність.

— Ми на місці, — сказав Ліціан, зупиняючись перед важкими дерев’яними воротами. — Тут усе зміниться.

Він тричі постукав. І після довгої тиші двері відчинились. Старий чернець подивився на них — зморшки на обличчі мов глибокі тріщини на камені, але очі були живі, пронизливі.