Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум’я Хроніки Ельсара Книга І, Svitlana Anosova

Глава 5: Пісня дюн і Свідки часу

"Не всі голоси мовчать, коли вмирають. Деякі перетворюються на камінь — щоб говорити вічно."
— з Шепоту скель Нара’ат 

"Деякі істини не зникають. Вони просто чекають, поки хтось наважиться їх почути."
— Запис у Книзі Снів

Вони подорожували занурюючись у все неспокійнішу пустелю. Денна спека била нещадно, а вночі повітря ставало пронизливо холодним, немов нагадуючи про мінливу вдачу цих земель. У день сьомий місцевість раптом змінилася: пісок потемнів, місцями навіть нагадував попіл, а відлуння відлуння гару висіло в повітрі — як пам'ять про пожежу, що колись тут шаленіла. На обрії виднілися дивні тіні: височезні обеліски чи вежі, злегка похилені, ніби стежили за прибульцями. 

— Це нагадують руїни… Та є в них щось живе, мовби дихають, — прошепотіла Арія із тривогою в голосі.
— Можливо, то Стражі, — відповів Ельсар, пригадуючи перекази кочівників. — Кам’яні свідки давніх часів, які пам’ятають більше, ніж самі люди. 

Він наблизився до одного з обелісків. Приклавши долоню до чорно-сірої поверхні, відчув дивний холод, хоч надворі було спекотно. Мить — і на камені проступили руни, схожі на ті, які Ельсар бачив раніше на скелях Нара’ат. 

— Це те саме письмо… — здивовано видихнула Арія. — Мова богів?
— Ні, — похитав головою маг. — Швидше, це мова часу, яку навіть боги побоюються читати. 

Радас із благоговінням торкнувся краю руни, але швидко відсмикнув руку, ніби отримав крижаний укус. Навколо замовкли звичні пісні вітру пустелі, і все занурилося у важку, давню тишу. 

Коли настав вечір і мандрівники розклали табір поблизу цих обелісків, усіх огорнуло відчуття, ніби їх уважно розглядають незримі очі. Вночі не чулося ні вітру, ні навіть шарудіння піску. Зірки ховалися за маревом, а плоский місяць ледь пробивався крізь пелену пилу. 

І раптом у цій страшній тиші наче застогнав один із кам’яних стовпів. Звук нагадував тріск породи під тиском часу, але водночас він мав відтінок свідомості. 

— Скільки разів ми бачили смерть? Скільки разів життя поверталось? — пролунав голос ізсередини каменю, проте його чули всі довкола, ніби звертався він не до вух, а до сердець. 

Ельсар підвівся, його серце билося між страхом і захватом, мов тонка нитка між світами. Його посох ледь засвітився, у відповідь на чужу магію.
— Ми прийшли по відповідь, — озвався він рішучим тоном. — Ми шукаємо Голос. 

Камінь відповів скреготом, від якого кров стигла у жилах:
— Голос не приходить до тих, хто лише питає. Він приходить до тих, хто вже втратив. 

Тільки-но відлунала ця фраза, один із обелісків рушився. Піщаний ґрунт ніби піддався під ним, і з вершини злетіла хмара густого диму, що клубочилася, формуючи примарну постать. У її тіні простиралися сцени з минувшини: перед ними постав образ давньої битви під Чорним місяцем, де дракон обертався на людину, а храм, що зберігав перші слова магії, руйнувався від вибуху темних сил. 

— Це все вилучене з літописів, — прошепотіла Арія, з розширеними очима.
— А воно живе тут, у пам’яті каменю, — відповів Ельсар. — Історія, яку світ відмовився згадувати, проте вона не зникла. 

Радас узявся за руків’я кинджала, неначе хотів захистити себе від цього незримого минулого, що дихало поруч. У цей час хмара змінила форму й розсіялась, залишивши на піску дрібний кристал, ледь сяючий у темряві. 

— Друге слово… — прошепотів Ельсар, піднімаючи уламок, усвідомлюючи, що це ще один ключ до Окаменілого Голосу. — Ще один крок до істини. 

Зі сходом сонця дим розвіявся, а обеліски знову стали мовчазними, наче ніч минула без сліду. Та відтоді в серцях мандрівників не лишилося сумнівів: вони йдуть правильною дорогою, хоч яка небезпечна вона може виявитися. 

Зібравши намети й привівши себе до ладу, караван знову рушив уперед. Прохолодний вітер пролітав поміж піщаними пасмами, але не здував їхніх слідів, ніби пустеля сама дозволяла їм просуватися далі, бо хотіла розкрити глибинну правду тим, хто не зупиниться від страху. 

Хроніка мага Ельсара. Запис:

Кожна правда — тягар. Але є тягар, що дає нову силу. Якщо ти витримаєш тиск цих знань — станеш тим, хто може говорити зі світом і повертати його пам’ять із забуття. Та якщо не витримаєш, камінь навіки замовкне… і світ втратить істину, яку давно шукає. 

Ельсар подумки відчував, що пустеля випробовує їх не просто так. Відколи він дізнався про Окаменілий Голос, дороги ніби самі розчинялися перед ним і водночас випробовували його рішучість. Але тепер, коли друге слово знайшлося, у нього не було шляху назад. Усе почуте, разом зі зростаючою тривогою за королеву Августу і її ще ненароджених дітей, підказувало: справжня зустріч з Голосом ще попереду, й вона відкриє новий розділ у війні світла й темряви, пам’яті й забуття. 

"І хай буде, що буде. Адже зворотної дороги немає…" — подумки підсумував маг, коли вони перетинали нову лінію дюн, обтічених пекучим сонцем. 
 

Вітер, що досі збирався у мовчазних воронках, раптом притих, дозволяючи їхньому каравану йти без перепон. Та в цій занадто спокійній тиші начебто зароджувався прихований шепіт, позначаючи собою початок надзвичайних одкровень.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍