Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум’я Хроніки Ельсара Книга І, Svitlana Anosova

Глава 4: Легенда, що дихає піском

"Коли серце коливається між двома дорогами, піски завжди шепочуть третю."
— приказка мандрівників Західного Розлому 

"Світ пам’ятає навіть те, що хоче забути. Бо пам’ять — його серце."
— Вигравірувано на Стелі Забутих 
 

День 7. Запис мага Ельсара 

Вітер сьогодні говорить голосніше, ніж будь-коли. Пісок вив і крутився спіралями, утворюючи химерні візерунки, схожі на забуті руни. Здається, Пустеля Вогняних Вітрів не просто неживий простір — це ніби істота, яка читає наші думки й випробовує нас іще до того, як ми наважимося звернути до неї свій голос.
І тепер переді мною — вибір. 

День уже хилявся до вечора, коли Ельсар і його супутники — учні Радас і Арія, а також кілька воїнів та провідників — опинилися на вершині високої дюни. Звідси відкривався безмежний краєвид із хвиль піску, що золотилися у передвечірньому сонці, та небом, яке палало лілово-сірим полум’ям. У непроглядній далечі ховалися дві ймовірні дороги: 

Ліворуч: шлях до скель, де, за легендою, можна віднайти Окаменілий Голос — той самий артефакт (а радше сутність), про яку Ельсарові розповідали кочівники племені Нара’ат. 

Праворуч: стара стежка, зазначена на пожовклій мапі, що веде до північного хребта. Там, за словами одного з кочівників, бачили Азгарота — дракона, старшого за саму Імперію. 

Радас, дивлячись на дві стежки, прошепотів:
— Один шлях — голоси мертвих, які застигли в камені…
— Другий — той, хто пам’ятає ці голоси й, можливо, володіє їхньою мовою, — додала Арія. 

Ельсар мовчав, дивлячись з висоти дюни на обрій, мовби шукав там відповідь. У його пам’яті лунав шепіт, котрим старійшина племені говорив про Окаменілий Голос. Це могла бути пам’ять світу, що зберігає загублену мову богів. Але десь у глибині душі він розумів, що дракон Азгарот, можливо, володіє тією ж таємницею — адже дракони, старші за Імперію, могли пам’ятати все з початку часів. 

Тим часом яскраві видіння зростали і в снах Августи: щоночі вони ставали темнішими, наповнювалися дивними образами. Її діти в лоні залишалися мовчазними, але Ельсар, як маг, відчував, як магія довкола них набирає сили. Не можна було зволікати — він мусив знайти відповіді, перш ніж ці сни перетворяться на загрозу для королеви та дітей. 

Зрештою, він зітхнув:
— Ми вирушимо до Голосу. Якщо він говорить, то почуємо правду… навіть якщо вона зламає нас. 

Радас і Арія обмінялися поглядами, проте ніхто не заперечував. Відчували: це рішення вже визріло у серці Ельсара, і сумніви не повернуть його назад. Він ще раз окинув поглядом дюни, немов шукаючи підказку у золотих хвилях піску, й рушив ліворуч — до скель, прихованих маревом, де за переказами чекав Окаменілий Голос. 

Запис мага Ельсара. 

Сьогодні мені відкрилося те, що не вписується в жодну з відомих книг. Старійшина племені Нара’ат, чоловік з темними шрамами на обличчі й дивним сріблястим блиском в очах, розповів історію, яка може змінити мої пошуки. Він сидів у тіні скелі, що нагадувала витесане кам’яне обличчя дракона, і малював палицею на піску символи, що водночас нагадували очі й роти. Потім він промовив, не відводячи від мене проникливого погляду: 

— Колись, у часи, коли перші дракони літали в небі, сталася війна. І ті, хто знав мову богів, загинули… крім одного. Він не зник, як усі. Його дух помер, але слова — ніколи. Камінь увібрав ті слова. І тепер цей дух говорить голосами тих, хто пішов. 

Я запитав про артефакт, відчуваючи, як у мені наростає неспокій. 

— Не артефакт, — виправив він. — Він сам став Голосом. Ті, хто намагаються його знайти, шукають не річ, а сутність. Ми називаємо його Окаменілим Голосом. Він лежить там, де ніхто не слухає, у серці піску, серед скель, що співають ночами. 

Я спробував з’ясувати деталі, але старійшина лиш усміхнувся куточками потрісканих вуст: 

— Ти почуєш його, якщо матимеш відвагу віддати частину себе. 

У мені одразу зародилося запитання: Чи здатний цей Окаменілий Голос вимовити ту втрачену мову богів, якої я шукаю для істини про дітей Августи? 

Дорога серед пісків далі тягнулася нескінченними грядами дюн і випалених сонцем рівнин. Вітер обпікав обличчя й висихав на губах, але я відчував, що кожен крок наближає нас до загадки, котру ніхто ще не розгадав. 

Нарешті ми досягли темного каньйону, де стіни стриміли чорним камінням, обпеченим часом. Провідник Орхан жестом велів каравану зупинитися біля вузького проходу: 

— Далі ми не підемо. Там — земля тіней, і мій народ не вступає сюди з власної волі. 

У далині в долині між двома стінами скель височів самотній обеліск, здавалося, частково вмурований у схилах гір. На перший погляд, це була звичайна брила, але я відчував інакше: довкола неї в повітрі клубочилася магія, ніби колишній стогін численних душ. 

— Тут починається випробування, — озвався я до своїх учнів, Радаса й Арії, які з повагою дивилися на дивовижне каміння й ледь помітно тремтіли від цікавості й побоювання. 

Сказавши їм чекати біля табор, я, тримаючи посох перед собою, рушив крізь кам’яний прохід до обеліска. Кожен крок відлунював у порожнечі, мов удар давнього дзвону, що скликав примар. Кам’яна поверхня цього храмоподібного стовпа застигла у вічній нерухомості, але я бачив: усередині вона «дихала» енергією, яку не переплутаєш ні з чим іншим. 

"Голос, що не має язика, але говорить із кожним, хто торкнеться істини…" — згадав я слова старійшини. 

Коли я зупинився за кілька кроків, поверхня раптово ожила: на камені почали проступати символи — такі ж, як намалював старійшина на піску. Вони пульсували, ніби дихали в унісон із моїм серцем. У тиші раптово почувся шепіт, але не через вуха — він лунав у моїй свідомості. 

— Вогонь не залишає попелу, якщо його приймає серце, — прошепотів голос беззвучно. 

Я мимоволі сахнувся, відчувши, як чиїсь слова ніби проникають прямо в думки. 

— Хто ти? — спробував я озватися подумки, підносячи посох, який спалахнув тьмяним світлом. 

— Ти шукаєш мову богів, — відповів голос. — Але чи готовий ти віддати своє ім’я? 

Я знав, що у цьому світі ім’я має особливе значення, воно — частина душі. Віддати його комусь означало втратити власну суть. Ні, я не міг так ризикувати, надто важливе моє завдання. Але, може, я зможу запропонувати щось інше. 

— Я не віддам своє ім’я, — тихо мовив я, та думка була чіткою. — Але я дам свою пам’ять. 

Камінь затремтів, символи на його поверхні засвітилися яскравіше, наче відгукуючись. Віяло дивним холодом, хоч навколо було палке повітря пустелі. 

— Тоді дивись… 

Світ померк, і я побачив іншу реальність, немов крізь скляний місток часу. Переді мною постав величезний дракон, що спав на вершинах гір. Біля підніжжя гори білі маги виконували ритуал, вкладаючи душі у кристали, захищаючи щось надзвичайно важливе. Раптово я побачив храм посеред Туманних островів — здається, той самий, про який я чув у легендах. Потім спалахнула сцена зради, коли вогонь і лід зійшлися в смертельному двобої, а ті, хто мав допомогти, відвернулися. 

"Це була історія, яку світ забув…" — майнула думка. 

— Це те, чого ніхто не згадує, — озвався Голос у моєму розумі, — і тепер вона шукає, хто її згадає. 

З’явилися зображення старих сувоїв, пошарпаних часом, у яких були ті самі символи, що мали б розкрити забуту мову богів. Я відчув біль, коли побачив сцени загибелі — людей і драконів, єднання яких могло б урятувати цілі королівства. Крізь полум’я й руїни я побачив силует дитини зі сріблястим волоссям — чи був це відголос тієї самої династії, що з’єднує сьогодення з минулим? 

Коли видіння зникло, я виявив, що стою навколішки біля обеліска, а моє тіло мов би простромлене холодом. На камені з’явилася тріщина, і важкий уламок відколовся, впавши мені до ніг. У тому уламку світився блідо-синій кристал — немов пульсуюче серце, яке колись було частиною великого цілого. 

— Перше слово знайдено. Але щоб почути друге… ти маєш увійти у легенду. — прозвучала в думках остання фраза. 

Я підняв уламок, і той слабко затремтів у моїх долонях, ніби признавав мене за свого носія. Від дотику кристалу в мені запульсувала згадка про бачене: дракон, храм, зрада, бої… і десь серед цього — ключ до майбутньої долі. Або до долі дітей Августи, які, можливо, будуть пов’язані з пробудженням сил, про які ніхто не сміє говорити. 

"Якщо це справді пам’ять світу, то вона сама себе охороняє…" — подумав я, витираючи холодний піт з чола. — "Мені треба далі шукати ланцюг фрагментів, щоб почути повну мелодію слів богів. Але що, як наступний голос буде страшнішим за цю напівмовчанку?" 

Коли я повернувся до Радаса та Арії, погляд мій був іншим. Не страхом світились очі, а тишею, в якій визрівають пророцтва та глибинне розуміння. Я коротко пояснив їм, що ми продовжимо шлях; тепер я знав, куди ставити наступну ногу. 

— Ми йдемо далі, — сказав я ухильно, та вони відчули в моїх словах веління долі. Караван знову рушив: Орхан мовчки повів верблюдів у небезпечну далечінь, не ставлячи зайвих питань. Можливо, він бачив зміни у виразі мого обличчя й знав, що сперечатися з магом, який вирішив узяти в руки уламок давньої історії, марно. 

Запис четвертий 
У кожному камені є пам’ять. Але тільки той, хто здатен слухати, може почути його шепіт. Іноді істина лунає слабко — настільки, що можна сплутати її з власною уявою. Але жодна брехня не перекриє голосу світу, якщо ти вже ступив на шлях, де слово "неможливо" геть не має сенсу. 

Знову колихався пустельний вітер, збиваючи з думок усе зайве. Я відчував, що зробив лише перший крок у море таємниць. І якщо заради правди мені доведеться віддати частину себе, я буду готовий — бо саме так здійснюються пророцтва у світі, де камінь може говорити, а мовчання стає найгучнішим криком історії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍