Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум’я Хроніки Ельсара Книга І, Svitlana Anosova

Глава 6: Голос із каменю (Той, хто чує)

" Є слова, які ніхто не вимовляв. Але вони існують. Бо світ сам їх пам’ятає."
— Рунічний напис на стіні скель Гло'Рет 

"Слухання — це мистецтво не вух, а душі."
— Вислів Хранителя Тиші 

День 10. Запис мага Ельсара 

Ми йшли крізь хмари пилу, мов крізь сновидіння. Хоча нічого не було видно далі, ніж на десять кроків, я відчував — ми поруч. Посох у моїх руках світився м’яко-золотим, точнісінько так, як описували прадавні легенди про Першу Магію. Пустеля здавалася живою: пісок крутився спіралями, шепочучи власну таємну пісню, наче вела нас до місця, яке або дасть відповіді, або зламає нашу рішучість. 

І все ж, я знав, що те, що шукаємо, — не просто «річ» чи «артефакт». Це щось інше: пам’ять, яка жила завжди, частина світу, здатна говорити без жодного звуку. 

Піщані вихори розвіялись раптово, і ми, мов зачаровані, застигли на півкроці. Попереду височіли скелі — не природні, а, здавалося, вирізані чи сформовані чиєюсь незбагненною волею. Вони були надзвичайно гладкими й темними, з блідо-сірими прожилками, схожими на живі судини у мармурі. В деяких місцях проглядались крихітні гравіювання, ледь помітні, аж поки на них не падав збоку жовтаво-рожевий відблиск призахідного сонця. 

У самому центрі скелястого півкільця зяяв вузький розлом, із якого линув тихий, але дивний гул. Він не скидався на вітер чи тремтіння землі — радше на чийсь повільний, глибокий видих, наче сам камінь дихав. 

— Це воно, — прошепотів Радас, відчувши, як глибокий сенс місця торкається свідомості й не наважуючись гучно промовити. У його голосі чулося більше страху, ніж відваги. 

Арія кинула насторожений погляд на мене, ніби запитуючи поглядом: «Ти впевнений?» Я у відповідь ледь кивнув, наближаючись до каменю. Мій посох світився все дужче, в такт дивному гулу з розлому. 

— Лишайтеся позаду, — стиха мовив я до учнів. І, зібравши всю зосередженість, обережно торкнувся пальцями поверхні скелі. 

У ту ж мить у мене відібрало подих, мов усе завмерло між подихом і спогадом. Промайнула мить абсолютної тиші, і потім у свідомості розкрився голос — не звук у повітрі, а щось, що проникнуло просто в душу. 

"Дві душі — одне полум’я.
Кров, що спить, прокинеться у блискавці.
Якщо голос почуто — долю вже не спинити.
Вибір — не в руках того, хто питає.
А в очах того, хто ще не народжений." 
 

У цей момент мій розум охопив відчайдушний потік видінь: вогонь і лід, злиті в потужний удар, дитя, яке несе печать величі та небезпеки одночасно, та якісь пульсуючі символи, що могли належати лише мовам, забутим богами. Це все ніби закричало в мені, і я відчув, як ноги підкошуються. 

— Ельсаре! — почув я далекий голос Радаса чи Арія, та не міг відповісти — пророчі слова вже лунали у моїй голові, пекучі й водночас із холодним відлунням. 

Коли нарешті видіння відступило, я зрозумів, що стою, спершись на посох і важко дихаючи. Долоня моя досі торкалася каменю. "Що це було за пророцтво? Чи говорить воно про Августу й дітей, яких вона носить?" — подумалося мені. 

Запис у хроніці 

Я відступив на кілька кроків, і реальність поступово поверталась, відновлюючи простір і час: Радас і Арія стривожено дивилися на мене, а легкий вітер торкався мого волосся, розвіяного від потужної магії. 

"Окаменілий Голос — це не артефакт… Це — місце. Це — пам’ять. Це — істота…" 

"Я не можу пояснити всього, що відчув. Але знаю, що воно говорило не лише до мене. Воно зверталося до душі, яку я не ношу в собі. Тієї душі, яку я муситиму врятувати." 

Я записав ці думки у свій щоденник, поки руки тремтіли від хвилювання. Всередині мене пекло нове відчуття: пророцтво, почуте з каменю, говорило про дві душі й одне полум’я, про кров, котра ще спить, а прокинеться від блискавки. Тепер я зрозумів: усе це стосується майбутнього, яке може змінитися або може стати згубним, якщо вчасно не знайти ключ. 

"Чи існує ще більше пророцтво, здатне пояснити, як уберегти дітей Августи від долі, що їх з’єднує з пробудженням страшних сил?" — це питання не покидало мене. 
 

Той, хто чує 

Подорож мала тривати далі, адже лише торкнутися цього каменю було недостатньо. Але в душі кожного з нас уже визріло усвідомлення, що ми ступили на межу велетенської прірви знань та небезпек. Я, Арія і Радас відчували, що пустеля змінюється з кожним нашим кроком: вітер став м’якшим, але водночас проникливішим, ніби він вмів заглянути у нашу свідомість і відшукати найпотаємніші страхи й надії. 

День 10 прямував до вечора, коли караван зупинився біля дивної круглої платформи з темного каменю, всипаного ледь видимими символами. Поруч із нами, мов із піску, матеріалізувався Орхан — кочівник, який кілька днів тому залишив нас біля Стражів, а тепер дивним чином з’явився знову. 

— Це місце називають Слухачем, — пояснив він неголосно, але з нотками шанобливої тривоги. — Тут звучить те, чого ніхто більше не чує. Але кожен, хто ступає сюди, чує щось своє. 

Коли я наблизився до кам’яного кола, здавалося, сам вітер раптово стих, ніби перестав дихати. У центрі кола існувала невелика заглибина — схожа на круглий отвір, із якого струменів ледь вловимий потік енергії. Арія насторожено оглядалася, Радас поклав руку на ефес кинджала. 

— Я спробую, — мовив я, відчуваючи, що саме мені судилося зробити цей крок. 

Щойно ступивши на камінь, я відчув, як довколишній світ завмирає. Навіть мої супутники, здавалося, зникли з краю зору, лишаючи мене в усамітненій дзвінкій тиші. Потім, мов прорвавшись крізь товщу забуття, полились звуки — не один голос, а сотні. То був дитячий плач, стогони поранених, тихий сміх, колискова матері, відлуння молитов і проклять. Усе це змішалося в потужний вир, який наростав у грудях, заглушуючи стукіт мого власного серця. 

— Ти шукаєш слова, — заговорив глибокий шепіт у моїй свідомості.
— Але чи знаєш ти ціну, яку доведеться сплатити? 

Зіщемило у грудях. Образ доньки, про яку я мріяв, ще не знаючи, що моє життя колись перетнеться з дитиною королеви Августи, вийшов на перший план. Це були зовсім інші почуття, ніж ті, що я відчував у Клятому камені. Тут — куди особистіше й болючіше. 

Я готовий… — подумки відповів я, дивуючись, скільки рішучості знайшлося у моєму голосі, хай і внутрішньому. 

— Віддай ще одне. Своє бажання. — гул посилився. 

У голові веремія: віддати бажання — ніби втратити мрію, добровільно зректися її. Але хіба можна було вагатися, якщо від цього залежить доля королівства, доля драконів і ще не народжених дітей? 

— Я віддаю. Але тільки якщо отримаю шанс змінити майбутнє, — мовив я у відповідь. Душа стискалася страхом, але вибір уже був зроблений. 

Тиша обпала мене стиглим мороком, а потім кам’яне коло під ногами освітився слабким сяйвом. Із заглиблення вирвався тонкий промінь світла, що перетворився на символ. Він літав над головою, вібруючи, ніби серце світу билося в цьому короткому знаку. Третє слово — звук, що не звучав, і водночас промовляв із надр буття. 

Коли я спустився з кола, Арія і Радас підбігли до мене, занепокоєні моїм блідим обличчям. 

— Ти почув щось? — насмілилась запитати Арія.
— Напевно, більше, ніж міг витримати, і менше, ніж було потрібно. Та тепер у нас є третє слово, — вичавив я, все ще відчуваючи запаморочення від контакту з Слухачем. 

Радас нетерпеливо глянув на мене: — І що ж далі? 

Я зітхнув, прикриваючи долонею очі від полудневого сонця.
— Далі… ми знайдемо Голос. Бо без нього вся ця мозаїка з видінь і знаків лишатиметься уривчастою. А часу обмаль — нічні сни Августи стають темнішими, а магія довкола її дітей надто сильна, щоби відкладати пошуки. 

Порив вітру вирвався з-за дюн, схиливши у поклоні кілька порожніх наметів, ніби сама пустеля чула про наше рішення та схвалювала його. 

Хроніка мага Ельсара. Запис

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍