Бенджамін Аарон Шапіро - Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро

керує, покладаючи обов’язок на кожного. Розум, який є закон, повчає всіх людей, які дослухаються до нього: всі рівні й незалежні, ніхто не завдасть шкоди іншому — його життю, здоров’ю, свободі чи власності...

Локову філософію людської рівності взяли на озброєння батьки-засновники. У своєму, либонь, найбільш читаному політичному памфлеті епохи заснування держави «Здоровий глузд» (Common Sense) Томас Пейн стверджував, що поділ людей на «царів і підданих» слід відкинути на ґрунті того, що всі люди «від початку були рівними у своєму створенні». Пейн із гумором писав, що «одним із найпотужніших природних доказів безглуздя спадкового права королів є те, що природа всіляко заперечує його, інакше вона не підсовувала б людству так часто віслюків замість левів». Джеймс Вілсон, чий підпис стоїть і на Декларації незалежності, і на Конституції, вважав, що розмаїття талантів, чеснот і вподобань людських істот у жодній мірі не підриває фундаментальної засади загальної людської рівності: рівність у правах, писав Вілсон, «утворює частину великої системи, привабливість і блаженство якої закладені всіма законами Бога і природи». Вірджинська декларація прав була написана Джорджем Мейсоном менше ніж за місяць до Декларації незалежності — Джефферсон скористався нею як основою, — і в ній ішлося, що «всі люди за своєю природою рівні та незалежні». Конституція Массачусетсу, авторства Джона Адамса, явно наслідує формули Декларації незалежності, додаючи значно більше конкретності: «Усі люди народжені вільними та рівними, і мають певні природні, суттєві й невідчужувані права».

Жодне із цих мудрувань, утім, аж ніяк не поклало краю лицемірству суспільства, яке продовжувало толерувати рабовласництво. Це не минуло непоміченим: доктор Семюел Джонсон іронізував у відомому памфлеті: «Як це так, що ми чуємо найгучніші скавуління про свободу з-поміж погоничів негрів?». Проте варто зазначити, що коли писалася Декларація незалежності, рабовласництво було звичайною річчю в усьому світі: як ми побачимо далі, воно залишалося законним у британських володіннях до 1833 року, а в Індії — навіть до 1843-го. Ми також побачимо, що засновники держави були цілком свідомі суперечності між їхніми ідеалами рівності й інститутом рабства. Ніхто з них, насправді, не стверджував, що чорношкірі не належать до людей, яких стосуються високі ідеали Декларації незалежності. Бредлі Томпсон відзначає, що суперечка про расову несумісність гарантій людської рівності, записаних у Декларації незалежності, виникла у Сполучених Штатах лише з появою войовничого рабовласницького руху в 30-х роках XIX століття, що стало прямою реакцією на аболіціонізм[8].

Локова традиція була пронесена крізь усю американську історію. Абрагам Лінкольн у Геттісберзькому зверненні особливо наголошував на ключовій думці Декларації незалежності, кажучи, що Сполучені Штати «засновані на ідеї рівності всіх людей у їхньому створенні».

Відповідаючи на несправедливе і морально осоружне рішення Верховного суду щодо справи Дреда Скотта, яким було визнано, що чорношкірі американці не перебувають під захистом Конституції Сполучених Штатів, Лінкольн пояснив, що батьки-засновники не стверджували, ніби всі люди «рівні у всьому — у кольорі, розмірі, розумі, моральному розвитку й суспільних здібностях». Натомість вони мали на увазі те, що всі люди рівні «у певних невідчужуваних правах, серед яких є право на життя, свободу і прагнення щастя». Лінкольн запевняв: «Так вони казали й так думали». Засновники розуміли лицемірство проголошення всіх людей рівними в часи рабства; розуміли, що не звільняють цим чорношкірих рабів. «Вони мали на меті лиш задекларувати права, щоб забезпечити їх, як дозволять обставини», — казав Лінкольн. Чого, питав він, прагнули досягти автори Декларації, вживаючи такі слова?

Їхнім завданням було встановити стандартну максиму для вільного суспільства, яку всі б знали і всі шанували, на яку постійно озиралися б, задля якої працювали б, до якої невпинно наближалися б, дарма що не могли її вповні досягнути, але поширювали й поглиблювали її вплив, а вона збільшувала б щастя і цінність життя всіх людей всіх кольорів шкіри повсюди. ...Автори її хотіли, щоб вона була — і, дякуючи Богові, вона такою стає — каменем спотикання для тих, хто колись забажає повернути вільний народ знову на ненависні манівці деспотизму.

Прочитувати цей документ як такий, що зосереджений на певній расі, означало б відібрати в Декларації її «життєствердність» і «практичну цінність», вирвати з неї «самісінький зародок поняття про особисті права людини».

Певна річ, герої боротьби за громадянські права — від Фредеріка Дуґласа до Мартіна Лютера Кінга — приставали саме на це тлумачення рівності всіх людей. На XIV з’їзді Національної негритянської бізнес-ліги 1913 року Букер Вашингтон віддав шану 50-й річниці звільнення рабів, похваливши «безсмертний документ — Декларацію незалежності». Він зауважив: «Чи стосувалися в ті часи слова Декларації незалежності американського негра, залишається спірним питанням». Проте, казав Вашингтон, чорні американці повинні посісти місце в американському каноні, щоб «у майбутньому ніхто не насмілився висловити сумнів щодо нашого права долучитися до будь-якої декларації, що стосується будь-якого політичного елемента».

Уряди повинні захищати одвічні права і рівність перед законом

У моделі природних прав влада зосереджена на індивідуумі, який стає вмістищем незаперечних прав. Уряд є лише делегованим вартовим особистих прав; уряд не має влади зазіхати на ці права, інакше він втратить легітимність. Зерна цієї думки, знову-таки, є біблійними: стосунки людини з Богом первісні й важливіші за відносини між людиною і урядом. У Біблії, наприклад, Мойсей встановлює кілька обмежень щодо поведінки монарха: пророк Самуїл барвисто попереджає юдеїв про хижість царів, трагічно проголошуючи: «І коли будете нарікати на вашого царя, що ви ж собі вибрали, Господь тоді вас слухати не буде».

Філософи античних часів сперечалися про найкращий державний устрій, який забезпечував би процвітання чеснот (тобто розуму): їх більше цікавила дія природного закону, ніж дотримання природних прав. Так, Платон наполягав (хоч, можливо, не без іронії) у «Державі» на режимі з твердою рукою, де філософи-царі контролювали б усі аспекти життя людей і жорстко розподіляли б усіх за їхніми якостями. Арістотель натомість уболівав за систему, яка поєднала б у собі аспекти демократії й аристократії, покладаючись у цій моделі на грецьку традицію. Цицерон, слідом за Арістотелем, був прибічником змішаної системи зі спільною відповідальністю уряду.

З плином західноєвропейської історії ставало ясно, що нічим не стримувані монархії можуть легко обмежувати права й так само легко створювати нові. Якщо права не передували в існуванні урядам, якщо вони є лише чимось таким, що уряд може призначити, то ніхто не убезпечений від примх урядів.

Велика хартія вольностей — засадничий документ у переосмисленні балансу влади між монархами й громадянами — виник із помилок у правлінні короля Іоанна І Безземельного й