Invisibility mask - Похибка другого типу, Invisibility mask

3. Господарка

Аріель
Я прийняла душ і лежала в ліжку, але сон не приходив. Лео пішов. Не знаю, чому мене так хвилює, куди саме він міг податися, але… Він же не піде шукати близькість з кимось іншим через те, що я сказала? Мене взагалі це не мало б стосуватися… Але моє дурне серце стискається від болю.

Я така слабка перед ним. Моє тіло реагує на його дотики, як би сильно я це не ненавиділа. Коли Лео цілував мене годину тому, я намагалася триматися за здоровий глузд. Але ці ніжні дотики, його гарячі поцілунки… Я досі відчуваю його губи на своїй шкірі.

Ми б переспали, якби з моїх очей у той момент не полилися сльози.

— Блять, Арі, я егоїст, але не ґвалтівник, — його голос досі лунав у моїй голові.

Він сприйняв мої сльози за небажання. І, напевно, це на краще. Так воно має виглядати. Але правда зовсім інша. Я плакала не тому, що не хотіла його. Я плакала через свої дурні, нікому не потрібні почуття, які я так відчайдушно намагалася поховати глибоко в собі.

Я довго крутилася в ліжку, поки втома нарешті не взяла своє. Мені снилось, як Лео ніжно цілує мене в лоб, так, як він робив це раніше. Його губи теплі, а голос тихий, сповнений ніжності: «Прошу вибачення, Янголе...» У сні його слова були майже реальними, вони обіймали мене, заколисували, змушували забути про все, що було.

Але раптом я прокинулася. Це все виявилося лише грою моєї уяви. Подушка на його стороні ліжка залишалася нерухомою. Лео так і не повернувся ночувати.

Я чула якийсь шум унизу. Серце почало битися швидше, сповнене надії. Може, це він? Я зірвалася з ліжка й, натягнувши халат, швидко спустилася вниз.

Але замість Лео на кухні я побачила незнайому жінку років п’ятдесяти. Вона щось готувала, її рухи були швидкими й упевненими, ніби це був її власний дім.

— Хто ви? — мої слова прозвучали різкіше, ніж я хотіла, але здивування й обурення взяли гору.

Жінка підняла голову й подивилася на мене, трохи посміхнувшись.

— О, ти вже прокинулась, — сказала вона спокійно, як ніби ми давно знайомі.

Я застигла. Що вона тут робить? І головне — де Лео?

— А Ви..? — запитала я, намагаючись приховати своє здивування.

— Цей бешкетник не сказав тобі, що я прийду сьогодні? — жінка посміхнулася, не припиняючи свого заняття.

Бешкетник? Вона про Лео? Хотіла б я зараз побачити його обличчя, коли б він почув це.

— Мене звати Мерлін, — продовжила вона, повертаючись до мене. — Я буду допомагати тобі по дому, мила. А це твоє, — її погляд зупинився на вазі з квітами.

Я тільки тепер помітила величезний букет рожевих тюльпанів, що стояв посеред кухні. Вони були бездоганні, свіжі, мов тільки-но зрізані.

— Мені? — вирвалось у мене, перш ніж я встигла зупинитися.

— Думаю, він не хотів будити тебе, коли йшов на роботу, тому залишив їх тут, — Мерлін усміхнулася тепло, ніби розуміла більше, ніж я.

Ох, то Лео все-таки повернувся. Моє серце зрадливо стиснулося. Чому мене це так хвилює?

Квіти були неймовірно красиві, але навіщо вони? Це своєрідне вибачення за вчорашню сварку? Мені досі було гидко від його слів, але я не могла забути той розбитий погляд, з яким він дивився на мене. Що з ним не так? Чому він спочатку намагається мене принизити, а потім, здається, жалкує про це?

— Я приготувала для тебе сніданок, Лео сказав, що ти любиш панкейки з карамеллю та чай зранку. Чи бажаєш щось інше? — голос Мерлін повернув мене до реальності.

— Дякую, але я не голодна, — відказала я, намагаючись приховати внутрішній неспокій.

— Так точно не годиться, — вона відвела погляд на мою фігуру, стурбовано зітхнувши. — Ти ж така худенька, він у мене ще отримає, що не піклується про власну дружину, — ці слова змусили мене ледь усміхнутися.

Якби ж вона знала справжні мотиви цього весілля... Але я не хотіла засмучувати її, адже Мерлін здавалася по-справжньому привітною. Тож, зітхнувши, я все-таки сіла за стіл і скуштувала панкейки.

— Ви так давно знайомі з Лео? — спитала я невимушено, відчуваючи, як солодка карамель хоч трохи пом’якшує гіркоту моїх думок.

— Авжеж, я ж виростила цього бешкетника, — Мерлін усміхнулася, наливаючи мені чай. — Він був таким неслухняним у дитинстві, що за ним годі було встежити.

Я вдихнула аромат свіжозавареного чаю, намагаючись хоч на мить відволіктися від сумних думок.

— О, так ви були його нянею? — запитала я здивовано. Я ж так мало знала про дитинство Лео, й кожна крихта інформації була для мене новою.

— Ні. Я відповідала за порядок у будинку, слідкувала, щоб все було на своїх місцях. Але оскільки няні змінювались у них майже щомісяця, то інколи доводилося поєднувати дві посади, — вона злегка знизала плечима, ніби це було щось цілком звичне.

— Настільки часто? Чому? — я нахилила голову, намагаючись уявити маленького Лео, якого неможливо встежити.

— Іноді через самого Лео, — з усмішкою згадала вона, — а іноді через більш особисті обставини.

Я на мить замислилась, намагаючись збагнути, які саме обставини могла мати на увазі Мерлін. Вирішила не ставити надто багато запитань — принаймні поки що.

— Дуже дякую за сніданок. Усе було неймовірно смачно, — я підвелася з-за столу, подарувавши їй щиру усмішку. — Мабуть, трохи прогуляюсь будинком, хочеться роздивитися все як слід.

— Будь ласка, почувайся вільно, люба. У цьому домі ти — господиня, — Мерлін схвально кивнула, витираючи руки рушником.

Господиня. Я зовсім не відчувала себе нею, та й не знала, чим себе зайняти. Зазвичай молодята їдуть у весільну подорож одразу після церемонії, але мій чоловік тепер на роботі, а я лишилася сама. Це дивним чином нагадало мені історії, які Лео колись розповідав про свою сім’ю: його батько також постійно зникав заради справ.

Я вирішила прогулятися по будинку. На першому поверсі розміщувалась простора кухня, з’єднана з їдальнею, величезна вітальня з каміном, дві кімнати для гостей, як я зрозуміла, спортзал, а також бібліотека та вихід на терасу із садом. Здавалося, гарне місце для неквапливих прогулянок, але надворі було досить прохолодно, тож я не ризикнула вийти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍