Юрій Миколайович Щербак - Час великої гри. Фантоми 2079 року

12

Яків Гальперин, уважно оглянувши медичні трофеї — ліки та біопрепарати, — порекомендував Фавну препарат, що його застосовували колись норвезькі лижники під час гонок на дальні дистанції: Суперспід–Поліглітазон–THG. І справді, вже через кілька днів Фавн відчув приплив сил й зголосився принести сіна з того стогу під яким його знайшли. Від Микитиної допомоги відмовився, сказавши, що впорається сам.

Снігопад ущух, стояв сухий морозець, коли дихається легко й думається прозоро. В полі вже не залишилось слідів минулого бою, хоча напівтемрява й пам'ять про боєзіткнення надавали цій місцевості похмурого колориту Фавн, одягнений у теплий костюм Бьорна Ульванга (кольчугу правда, не надягнув), йшов, не озираючись: не сумнівався, що сотенний Чміль навів на нього бінокль й не зводить погляду.

Фавн насправді не пам'ятав ні свого імені, ні того, що привело його до казарми братства. Знав лишень, що Чорний Мор звалив його в якомусь спорожнілому селі, де Фавна відпоювала настоями трав стара знахарка; але невдовзі вона сама захворіла, вкрившись чорною коростою, і, звуглена, вмерла в сусідній хаті. Коли і як доповз до стогу сіна, він не пам'ятав. Запам'ятав, як, виривши нору в сіні, де бігали по ньому веселі руді миші, він почув розмову: їх було троє — один говорив дивною, трохи схожою на німецьку, пташиною мовою, його перекладав на московське, акаюче наріччя другий, а третій намагався розмовляти норвезькою з грубим українським акцентом. Домовлялися про атаку на казарму в ніч на Різдво, о третій годині. Перший — мабуть, командир — пообіцяв третьому винагороду від імені конунга — золоту крону. Третій перепитав, як звуть конунга, сказав, що конунг обіцяв йому більше. Московський товмач послав його нах. На тому й розійшлися.

Сморід рудого мишачого племені не давав Фавну дихати; рятуючись від задухи, він вистромив зі стогу голову, побачив, як тихо від'їжджають четверо саней, зникаючи у темряві. Ковтнувши морозного повітря, Фавн остаточно стратив притомність.

Тепер, пригадавши розмову Бьорна Ульванга, невідомого москаля й Святополка — сумнівів не було, що це він, — Фавн поспішав до стогу сіна, бо усвідомив, що залишив у норі торбу, з якою ходив по селах, а що в тій торбі — того не пам'ятав.

Можливо, торба дасть йому відповідь на запитання, хто він?

Зайшов за стіг так, щоб його не видно було з казарми, поставив малі санчата — ґринджол йому не дали, ще заважкі для нього, — й почав згрібати сіно. Нарешті знайшов лаз до свого лігва, проповз усередину крізь кольке сіно, що заплуталося в його бороді, й намацав торбу, яка здалася йому неймовірно важкою. Як ходив він з цим тягарем, виснажений і хворий?

Не став дивитися, що всередині. Швидко поклав торбу на дощатий настил саней, оточений з трьох боків саморобною фанерною огорожкою, щоб буряки чи морква не розсипалися — натрусив згори сіна і повернувся, не поспішаючи, до казарми. Після нічного бою з чотирьох боків двору сотенний Чміль виставляв вартових, які контролювали кожен рух іззовні. Вартовий з вежі привітно махнув рукою Фавну, дозволяючи йому повернення на територію братства.

13

Тепер у Фавна з'явилася товстенька пошарпана книжка у м'якій чорній обкладинці, з прозорими сторінками зі спеціального паперу: «Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового заповіту із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена». Книжка була з картами й схемами маршрутів, наче підручник для офіцерів Генштабу Весь свій вільний час читав цю книгу відкриваючи навмання сторінку — чи то Мойсееве П'ятикнижжя, чи Плач Єремії, чи соборні послання, але найчастіше вабили його Євангелія, які перечитував уважно, наче хотів знайти в них потаємний сенс, який не відкривається при легкому поквапливому перебігу тексту очима, без участі душі.

Після Різдва сотенний Чміль усадовив Фавна по свою ліву руку — на місце загиблого отця Никодима. Це стрімке підвищення Фавна в братській ієрархії не сподобалося Микиті, який почувався справжнім героєм нічного бою: його підопічний перемістився невідомо чому вгору; але наказів сотенного не обговорювали. Ніхто з братчиків не дізнався ні про розмову Чміля й Мармизи з Фавном перед боєм, ні про довгі перемовини сотенного з новим братчиком після Різдва: Чміль попросив Фавна виконувати обов'язки отця Никодима — стати капеланом братства, адже недаремно людина читає Біблію, тож стоїть ближче до Бога, ніж інші.

— Ми хоч і не релігійне братство, не ченці, але без Бога не можна існувати. Що ж від нас залишиться, якщо хліб заберуть і віру? Дивіться, що зараз робиться: після Вибуху народ знову повернувся до віри. Хто кинувся до язичництва, ось і в нас є троє таких, але більшість визнає Христову віру Навіть Яша Гальперин, хоч юдей, але як нашу віру шанує… Кажуть, в Обухові церква переповнена людом. У кожного своє горе, отже, моляться всі… Тому прошу вас, брате Фавне, стати нашим духовним отцем. Братчики вірять вам і поважають. Ви найстарша людина тут, слово ваше авторитетне. В народі подейкують, що скоро почнеться друге пришестя Христа. Кажуть, є багато прикмет. Кінець світу почнеться… власне, вже почався. Я, признаюсь вам, брате Фавне, не професійний військовий. Так, бавився в козацтво, був пластуном… потім у студентському братстві… вступив до УРА. Пам'ятаю, що тоді робилося — якесь бісівство. Казилися, як перед кінцем світу. На телебаченні, в житті, в політиці. Думав, не доведе це до добра. Не можна так довго існувати… От і догралися. А як ви думаєте — скоро почнеться Страшний Суд?

— Не знаю, — задумливо мовив Фавн, намагаючись пригадати, ким він є насправді. Невже він священик? — І ніхто того не знає. Христос сказав: про годину ту не знають ні ангели на небі, ні навіть Син — тобто Ісус. Тільки Отець. Але я не священик… мені здається, що не священик… Ви помиляєтесь.

Чміль мовчки погодився з ним, згадавши нічні накази Фавна та його бій з нападниками в коридорі. Але не відступав від свого задуму:

— Це нічого. Хоч тимчасово побудьте, доки знайдеться справжній піп. Людям треба сповідуватись, щоб гріхи їм відпустили, дітей треба хрестити, весілля треба грати. Розкажете братчикам про Святе Письмо. Багато знають цю історію тільки з музичної комедії «Смерть на Голгофі».

— Поранених… не треба було вбивати, — сказав Фавн, розуміючи, що їх треба було вбити за законами тої нещадної війни, що почалася в ніч на Різдво.

Чміль розсердився:

— А що з ними накажете робити? Годувати їх,