Юрій Миколайович Щербак - Час великої гри. Фантоми 2079 року

Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» є другою книгою — продовженням гостросюжетного політичного трилера, антиутопії «Час смертохристів. Міражі 2077 року». Вихід сенсаційного роману «Час смертохристів» у 2011 році став значною літературною подією, привернув увагу читачів і критиків, про що свідчать дві престижні премії.

У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…

Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.

Ця книжка побачила світ завдяки фінансовій підтримці мецената Леоніда ЛІЩИНИ (Торонто, Канада), який присвячує свій дар світлій пам'яті батьків — Віри й Андрія Ліщин.

Тільки тоді, коли помруть усі Гравці, закінчиться Велика Гра.

Редьярд Кіплінг.

О, батьківшино моя! Велика арена кривавих битв, о дике поле Європи.

Олександр Довженко.

Фантом (phantom) — видимість або ілюзія без матеріальної субстанції;

Особа або річ з ілюзорною владою, статусом, силою.

Webster's Encyclopedic Unabridged Dictionary, Gramercy books, NY, 1996.

Частина перша. БРАТСТВО

1

Перед смертю йому наснився останній сон: прийшла до нього мама — і він тихо й печально розплакався уві сні — і сказала, що сьогодні він одружується. Він розгубився, бо не знав нареченої — ні імені, ні як вона виглядає, ні хто вона, — і почав благати матір познайомити його з майбутньою дружиною. Пройшла по вулиці літня жінка у шовковому плащі малинового кольору, схожа на кардинала: мати підказала йому, що це майбутня теща. І одразу поряд з ним виникла наречена — тендітна молоденька дівчина, диво яка симпатична, з неприродно великими темними очима, що, здавалося, як на картині Пікассо, виходили поза межі обрису обличчя, чорноволоса, підстрижена «під горщик», у розстебнутому осінньому пальтечку з хутряним норковим коміром, під пальтечком — чорна коротка вечірня сукня. Дівчина йому страшенно сподобалась, хоч і була вдвічі менша за нього на зріст, але то нічого, подумав він: працює всесвітній закон усереднення — їхні діти будуть середнього зросту. Він був сповнений щастям, як осінній ярмарок — яблуками. «Як тебе, маленька, звати?» — спитав, і наречена довірливо пригорнулася до нього. «Флора», — сказала вона. «Флора?» — здивувався він, подумавши, що йому щастить на рідкісні дівочі імена — всі ці Стелли, Лінди, Хельги, Еллінори. Все штучне, претензійне. А він любив імена прості: Марія, Катерина. Але Флора йому сподобалась — як ім'я, так і її весела весняна усмішка. Стерпиться — злюбиться, подумав він, повільно вмираючи. Якщо вона Флора, тоді хто я — фауна чи Фавн? Флора притулилася до нього, йому стало щасно і тепло, він подумав, що нарешті народить з нею багато дітей, — і згинув у сніговій заметілі.

2

5 січня 2079 року, у четвер опівдні, коли зимова темрява здавалася непроникною, двоє братчиків Спасо–Дніпровського козацького братства вийшли з воріт колишньої військової казарми елітної гетьманської бригади «Батурин», розташованої на дніпровській кручі, що притулилася до лівого боку гори Борщихи. Один з братчиків, на ім'я Святополк, був худий і високий, брутально–дотепний, з безсоромними блакитними очима, які не відали жалості, у драному білому маскувальному халаті снайпера, знайденому на армійському складі. Його попутник, наче за навмисним контрастом, був дебелий і низький на зріст, мав мирне ймення Микита і відрізнявся з–поміж братчиків невибагливістю та слухняністю. Ось і тепер сотенний Чміль, бачачи спротив Святополка, якому наказав привезти дрова і сіно на свят–вечір, попросив Микиту допомогти Святополку, на що Микита покірливо погодився. Накинувши на себе ватяний бушлат і мотоциклетний шолом, він мовчки слід у слід ступав по глибокому снігу, не звертаючи уваги на прокляття Святополка. Він пер за собою широкі ґринджоли, які важко розсували сніг.

— Твою мать, — вигукував Святополк, — сороковий день сидіти не жерши, так і здохнути можна.

— Тридцять дев'ятий, — поправив Микита.

— Яка різниця? — огризнувся Святополк. — Ти товстий, тобі все пофую. А в мені вже нічого не залишилося, реально. Я вже забув, коли срав востаннє. А цей падлюка Чміль ужирається за нас. І п'є нашу горілку. І це називається піст.

— Не п'є він нічого, він віруюча людина.

Святополк сардонічно зареготав:

— Віруючий, кажеш? У що і в кого він вірує? Не в Бога, а у власне черево. Ти чув про гуманітарну допомогу з Фортеці Берлін? Чув?

— Ну чув, — неохоче відповів Микита, бо задихався від морозу ходіння по високому снігу та ваги ґринджол, які залишали по собі слід — наче грейдер пройшовся по сніговому насту.

— А де вона, ця допомога? — намагався перекричати завивання хурделиці Святополк, зупинившись і впершись поглядом у тьмяну наче за завісою з сірої марлі, постать братчика.

— Ти світи краще, бо з дороги зіб'ємось, — злякано гукнув Микита. — Клята темрява.

Святополк тримав гасовий ліхтар, який, хоч і не освітлював місцевість, зате не давав Микиті загубити супутника.

— Кирило, падлюка, вже кабанця зарізав, піджарку жере. А нас сюди погнали.

Матюкнувшись, Святополк пішов далі мовчки; за якихось півкілометра на узліссі стояв великий стіг сіна, біля якого лежали попиляні, з осені заготовані дрова. Йти залишалося метрів сто, прикинув Микита. Обмерзлий важкий шолом лежав на його голові, мов брила криги.

— Твою мать, — знову тривожно зупинився, озираючись, Святополк. — Ти взяв автомат?

— Ні, а шо? — злякався Микита.

— А якщо вовки?

— Слухай, — нарешті розгнівався Микита, — що з тобою? Як не з добра. Іч, розумний який. А ти чого не взяв?

Проте почуття провини і тривоги вже охопило Микиту: тої зими зграї зголоднілих вовків лютували по всій Україні під покривом темряви.

Вони пришвидшили кроки, бо неясна тінь стогу малювалася близько попереду.

Святополк, як підійшов до стогу, передав ліхтар Микиті й почав задирати маскхалат, довго вовтузячись у матні. Потім так само довго мочився, постогнуючи від задоволення, аж пристрибував. Микита тим часом почав смикати сіно з копни — щоб на свят–вечір вистелити ясла та стіл, за яким обідали братчики. Сніг різав очі — довелося