Джоан Роулінг - Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг)

class="p1">Якось у липні тітка Петунія повезла Дадлі до Лондона, щоб купити йому шкільну форму, і лишила Гаррі в місіс Фіґ. Стара цього разу була добріша, ніж завжди. Виявилося, що вона зламала ногу, перечепившись об котрогось зі своїх котів, тож тепер уже менше панькалася з ними. Вона дозволила Гаррі дивитися телевізор і пригостила його шматочком шоколадного торта, що, здавалося, пролежав уже кілька років.

Того вечора у вітальні Дадлі показував родині свою новісіньку форму. Хлопці зі школи «Смелтінґс» одягалися в темно-бордові куртки, жовтогарячі бриджі й пласкі брилики, що мали назву канотьє. Крім того, ходили з вузлуватими ціпками, якими билися, коли поблизу не було вчителів. Вважалося, що ті ціпки мають підготувати їх до майбутнього життя.

Дивлячись на Дадлі в новеньких бриджах, дядько Вернон зворушено признався, що це найщасливіша мить його життя. Тітка Петунія розплакалася і сказала, що не може повірити, ніби це її маленький Дадичок - такий він тепер гарний і дорослий.

Гаррі намагався не бовкнути ані слова, і навіть побоювався, що йому тріснуть ребра, - так сильно він стримував у собі сміх.

Наступного ранку, коли Гаррі прийшов снідати, в кухні стояв огидний сморід. Здається, смерділо з металевої балії, що стояла в раковині. Гаррі підступив ближче. В балії у сірій воді плавала купа якогось брудного ганчір'я.

- Що це? - запитав він тітку Петунію.

Тітка, як і завжди, коли Гаррі насмілювався щось запитати, стисла вуста, але таки відказала:

- Твоя нова шкільна форма.

Гаррі ще раз зазирнув у балію.

- Ох, - зітхнув він. - Я й не знав, що її треба замочувати.

- Не верзи дурниць! - гримнула на нього тітка Петунія. - Я для тебе фарбую деякі старі речі Дадлі в сірий колір. Коли закінчу, буде така, як у всіх.

Гаррі дуже засумнівався, але подумав, що краще не сперечатися. Він сів за стіл, намагаючись не думати, який він матиме вигляд першого вересня, - напевне, як у клаптях старої слонячої шкури.

Увійшли Дадлі й дядько Вернон і аж скривилися на той жахнющий сморід від нової форми для Гаррі. Дядько Вернон, як завжди, розгорнув газету, а Дадлі вперіщив по столу своїм шкільним ціпком, з яким уже ніколи не розлучався.

Усі почули, як клацнуло вічко для пошти і впало кілька листів.

- Дадлі, принеси пошту, - сказав дядько Вернон, не відриваючись від газети.

- Нехай Гаррі несе.

- Гаррі, принеси пошту.

- Нехай Дадлі несе.

- Дадлі, ану дай йому тим ціпком!

Гаррі ухилився й пішов по листи. На килимку біля дверей лежали три речі: поштівка від Вернонової сестри тітоньки Мардж, що відпочивала на острові Вайт, бурий конверт із рахунком і - лист для Гаррі.

Узявши листа до рук, Гаррі став розглядати конверт, а серце його забриніло, немов струна. Ніхто, ще ніхто ніколи нічого йому не писав. Від кого ж цей лист? У нього немає ні друзів, ні інших родичів, він не записаний до бібліотеки, тож навіть звідти ніколи не отримував прикрих нагадувань, що треба вчасно повертати книжки. Але ж ось лист, і адреса така ясна, що годі помилитися:

Містеру Г. Поттеру

Комірчина під сходами

4, Прівіт-драйв

Літл-Вінґін

Графство Суррей

Конверт був важкий і товстий, з жовтуватого пергаментного паперу, підписаний яскраво-зеленим чорнилом, і не мав жодного штемпеля.

Тремтячими руками перевернувши конверт, Гаррі побачив пурпурову воскову печатку з гербом: лев, орел, борсук і змія, що обплела велику літеру «Г».

- Швиденько, хлопче! Що ти там робиш, - дивишся, чи нема бомби? - гукнув із кухні дядько Вернон, зареготавши зі свого жарту.

Гаррі вернувся на кухню, не зводячи очей зі свого листа. Передав дядькові рахунок і поштівку, сів і став поволі відкривати жовтий конверт.

Дядько Вернон витяг рахунок, роздратовано пхикнув і перебіг очима поштівку.

- Мардж занедужала, - повідомив він тітку Петунію. - З'їла якогось молюска...

- Тату! - раптом вигукнув Дадлі. - Тату, щось прийшло Гаррі!

Гаррі вже розгортав листа, написаного на такому ж цупкому папері, з якого був і конверт, але дядько Вернон видер листа йому з рук.

- Це мені! - крикнув Гаррі, намагаючись вихопити лист.

- Хто б це тобі писав? - вишкірився дядько, розгортаючи однією рукою листа й пробігши його очима.

Його обличчя з червоного стало зеленим швидше, ніж міняються сигнали на світлофорі. І це ще не все. Наступної миті воно зробилося землистим, наче вчорашня вівсянка.

- П-п-петуніє! - аж задихнувся він.

Дадлі намагався схопити листа, щоб прочитати й собі, але дядько Вернон підняв його високо вгору. Тітка Петунія зацікавлено взяла листа й прочитала перший рядок. Якусь мить здавалося, ніби вона от-от зімліє. Вхопившись за горло, вона хапнула ротом повітря.

- Верноне! О Господи, Верноне!

Дядько з тіткою дивилися одне на одного так, ніби забули, що в кімнаті ще й досі стоять Гаррі й Дадлі.

Дадлі не звик, щоб на нього не звертали уваги, і тому штурхонув ціпком батькову голову.

- Я хочу прочитати листа! - вимагав він.

- Я його хочу прочитати, - розгнівався Гаррі, - бо він мій!

- Забирайтеся звідси обидва! - захрипів дядько Вернон, ховаючи листа назад у конверт.

Гаррі не ворухнувся.

- Я ХОЧУ СВОГО ЛИСТА! - крикнув він.

- Дай я подивлюсь! - наполягав Дадлі.

- ГЕТЬ! - гаркнув дядько Вернон, схопив Гаррі й Дадлі за комір, виштовхав їх до коридору, і з грюкотом зачинив кухонні двері. Хлопці відразу почали люту, але мовчазну бійку за право підслухати крізь замкову шпарину. Дадлі переміг, тож Гаррі в окулярах, що теліпалися на одній дужці, влігся на живіт, щоб слухати крізь шпарку між дверима й підлогою.

- Верноне, - говорила тітка Петунія тремтячим голосом, - подивися на адресу: звідки вони могли знати, де він спить? Може, вони стежать за будинком?

- Стежать, шпигують, переслідують нас, - нестямно бурмотів дядько Вернон.

- Але що діяти, Верноне? Може, відповісти їм? Напиши їм, що ми не хочемо...

Гаррі бачив, як сновигали по кухні лискучі чорні черевики дядька Вернона.

- Ні, - сказав дядько нарешті. - Ні, ми їх зіґноруємо. Якщо вони не отримають відповіді... атож, це найкраще... не робитимем нічого...

- Але ж...

- Петуніє, в моєму будинку таких не буде! Коли ми його брали, то хіба не присягалися викоренити усі ті небезпечні дурниці?

Того вечора, вернувшись із роботи, дядько Вернон зробив те, чого не