Євгеній Шульженко - Провалля 2, Євгеній Шульженко

Офіціанти рекомендували куштувати страви обережно, адже деякі з них неймовірно гострі. З напоїв запропонували сік та соджу. За потреби, готові винести склянку молока, якщо гості не зможуть впоратись з гостротою.

Друзі накинулись на їжу, смакуючи та махаючи рукою перед ротом. Першим не витримав Олесь. Зі сльозами на очах, почав махати руками, підзиваючи офіціанта. Кореєць легко всміхнувшись, одразу рушив на кухню. Склянка холодного молока вмить зникла в рудому хлопцеві. Від полегшення витер спітнілий лоб та похлопав себе по животу.

Закінчивши з їжею, наповнили склянки напоєм соджу з яблуневим смаком та цокнулись, потягнувшись один до одного. Підперли спинки стільчиків та почали кидати погляди один на одного, не наважуючись почати розмову.

– Я так радий бачити вас, – сумно всміхнувся Макар, перший порушивши тишу, – прийшов до Міри аби просити її допомоги. Вона підтримала мене та запропонувала зібрати всіх, – поглянув на кожного, – з нами не вистачає однієї людини. Всі ви добре знаєте, що я кажу про Ді, – вмить Арсеній та Олесь піджали губи, напружившись, – ми знаємо, що вона зникла безвісти. Але я не вірю, що вона просто розтанула в повітрі, – показав рукою на Арсенія, –вона могла потрапити в пекло, – перевів погляд на Олеся, –або її міг вбити Вʼячеслав, – всміхнувся ніжно Мірі, – або трапилось щось таке, що важко пояснити. Одним словом – це провалля. І воно геть не просто будинок, що пішов під землю. Згодні?

– Я не вірю в усю цю нісенітницю, – тихо відповів Олесь, – про пекло та привидів. Монстрів та потойбічну енергію, – кинув погляд на Міру, – але я не можу заперечити те, що Ді могла просто випасти з вікна та зламати собі шию в порожнечі, – підняв плечі та розвів руки, – так само не можу заперечити, що людожер міг її викрасти. Але йому потрібно було її швидко зʼїсти та стати невидимим. Як вони могли зникнути або сховатись в багатоповерхівці?

– Теж не розумію, – подав голос Арсеній, – декілька днів сотні волонтерів нишпорили по будинку, шукаючи Славу та Ді. Вихід лише один – трос над проваллям. Вони просто не мали можливості таємно пролізти по ньому, –поглянув на друзів, – я не можу пояснити це зникнення.

– А якщо в порожнечі, що відкривається на нижніх поверхах, є печери та тунелі? – запитав Макар, – вони могли сховатись там? Можливо, там є вихід?

– Дуже в цьому сумніваюсь, – не погодився Арсеній, –але я не впевнений, що пошуки тривали й в порожнечі. Я зможу підняти документи по операції.

​– Де ти працюєш? – запитав здивований хлопець Діани, – за мене ви точно всі знаєте. Я, нажаль, випав з цього світу на два роки, – соромʼязливо опустив очі, – сподіваюсь вам не так огидно спілкуватись з психом.

​– Макар, припини, – серйозно відповів Арсеній, – ніхто тебе не вважає психом. Ну так вийшло, – потер долоні, – я впевнений, що кожен з нас відчуває себе останнім покидьком. Провалля дійсно нас розкидало в різні сторони. Я не можу пояснити це. Незаперечний факт.

​– Я не забувала про Ді жодного дня, – Міра почала хникати, потираючи щоки, – але ми дійсно перестали спілкуватись. Ми жодного разу не навідались до Макара.

​– Не потрібно про це, – зашипів спантеличений Макар, – було й загуло. Я не просив зібратись всіх аби мене пожаліти. Нам потрібно знайти Ді.

​Арсеній та Олесь здивовано глянули на друга. Олесь присвиснув, хоча десь в глибині душі розумів, що цим все й має закінчитись.

​– Я працюю в ДСНС, – згадав питання Арсеній, – саме тому я маю змогу переглянути детальні документи по пошуках, – хмикнув, згадавши щось, – мене навіть декілька раз на допиті запитували, чи не вигадали ми Вʼячеслава?

​– Мене не питали про таке, – тихо засміявся Макар, –чому психів не допитують? – почесав потилицю, – в мене були постійні видіння. До мене приходила Ді.

​Тільки хлопець сказав це, друзі замовкли та насупились. Почав розповідь про своє життя за останні три роки, починаючи з провалля. Закінчив історією парком, де зустрів двох велетенських котів та Діану, що кричала та благала про порятунок.

​– Макар мені вже розповідав цю історію, – порушила тишу Міра, впевнено склавши руки в замок, – я згадала одну легенду. Хоча це можливо просто казка. Про кота-баюна, – зосереджено глянула на Олеся, – це дуже розумна істота. Неймовірно хитра, але любить жити окремо від світу людей. Зазвичай домівку цей кіт влаштовував в темному лісі або в глибокій печері. Вмів зцілювати, якщо змусити його до цього. Але зазвичай розповідав казки та дивовижні історії. Таким чином заманював людей до себе додому, – розвела руки в сторони, – а потім зʼїдав їх, –побачила здивування на обличчях друзів, – так, він був людожер.

​– Кхе–кхе, – закашляв Арсеній, всміхнувшись, – ти хочеш сказати, що Вʼячеслав і був котом-баюном, що жив в глибокому проваллі? Заманював людей до себе додому та їв їх? А чому саме кіт-баюн? Він вміє перевтілюватись?

​– А чому ні? – спитала Міра, піднявши плечі, – Макар розповів про двох велетенських котів, що ходили поряд з Ді, – обійняла себе за плечі, – ще в самому проваллі, вона казала мені, що бачила двох котів. Макар, ти знав про це?

​– Ні, я не чув про котів, – здивовано відповів хлопець, –там були ці коти? Але тоді це не просто видіння, які виникли бо я вдарився головою чи надихався газом. Це якось моторошно. Ді дійсно приходила до мене? Як привид?

​– Досить, друзі, – гаркнув Олесь, поставивши лікті на стіл, – це безглуздя. Який кіт-баюн? Які правдиві видіння? Кіт, що перетворюється на людину? – засміявся, ляснувши в долоні, – ви серйозно хочете в це вірити?