Tasia Valle - Залізний лабіринт , Tasia Valle

6 Вероніка

 

Віктор Самійленко був людиною, чиє ім’я знали не лише в їхньому місті, а й далеко за його межами. Видатний лікар, науковець і хірург, він рятував життя навіть у, здавалося б, безнадійних ситуаціях. У його кабінетах часто лунали слова вдячності, а його колеги називали його генієм. Але попри славу і професійний успіх, серце Віктора було обтяжене важким тягарем.За суворими рисами його обличчя і професійною холодністю ховалася людина, яка втратила найдорожче — здатність радіти життю. Його дні були заповнені роботою, але ночами він залишався сам на сам зі своїм болем.

Минуле не давало йому спокою. У блиску медалей і дипломів він бачив не тріумфи, а втрачені можливості — моменти, коли міг би бути ближчим до доньки, але вибрав кар’єру і принципи. Тепер його слава стала для нього водночас і гордістю, і нагадуванням про те, що жодні досягнення не зможуть повернути найдорожчих людей.

Він мав доньку, Вероніку, яка була його гордістю і водночас найбільшим болем. З самого дитинства Віктор бачив у ній своє віддзеркалення — таку ж розумну, наполегливу, допитливу. Він мріяв, що вона продовжить його справу, стане лікарем і колись працюватиме поруч із ним, розділяючи його прагнення рятувати життя. Він часто говорив їй: "Медицина — це не просто робота, це покликання. Ти створена для цього, я бачу це в тобі."

Вероніка справді була талановитою і здібною, але її серце тягнулося до іншого світу — світу музики, руху й натхнення. Ще дитиною вона могла годинами танцювати перед дзеркалом, забуваючи про все на світі. Її очі палали, коли вона говорила про балет. Вона переконувала батька: "Танець теж може лікувати, тату. Він дарує людям щастя, змушує їх забувати про біль." Але для Віктора це здавалося марними фантазіями, які не мали жодного сенсу.

З кожним днем між ними наростала напруга. Віктор не розумів, як його донька могла відкинути те, що він вважав найбільш гідним і важливим у житті. Він бачив у її прагненні до балету лише примху, яка могла зруйнувати її майбутнє. Вероніка ж відчувала, що її батько хоче не її щастя, а реалізації власних амбіцій через неї. Їхні суперечки ставали дедалі гострішими, і згодом дім, який колись був сповнений любові, перетворився на поле битви.

Розчарування батька боліло Вероніці, але вона не могла відмовитися від мрії. Одного разу вона сказала: "Ти завжди кажеш, що хочеш рятувати людей. А хто врятує мене, якщо я перестану бути собою?" Ці слова глибоко запали Віктору в душу, але тоді він не зміг їх прийняти ...

Її вибір став для Віктора важким ударом. Він не розумів, як його донька могла відкинути шлях, який, на його думку, був правильним і гідним. Їхня сварка стала останньою розмовою між ними. Вероніка залишила дім, щоб вчитися у балетній академії.

 

А потім сталося те, що назавжди змінило Віктора. Коли Вероніці було лише шістнадцять, літак, на якому вона летіла на конкурс, зазнав катастрофи. Всі пасажири загинули. Новина про трагедію застала його під час операції. Руки, які щойно врятували ще одне життя, раптом затремтіли, а холодний піт виступив на чолі. Він не міг повірити. Не хотів.

Коли він приїхав додому, дім, де колись лунали її сміх і музика, здавався порожнім і мертвим. У її кімнаті залишилися недописані листи, костюм для виступу, записки з мріями. Віктор сидів на її ліжку, стискаючи в руках щоденник, і не міг стримати сліз. Його серце розривалося від усвідомлення, що він більше ніколи не побачить її усмішки, не почує її голосу.

Він прокручував у голові останню сварку з нею, кожне різке слово, яке вирвалося з його вуст. "Чому я був таким сліпим? Чому не прийняв її такою, якою вона була?" — це питання він задавав собі щодня.

Його розкаяння було безмежним. Віктор часто приходив до балетної студії, де Вероніка проводила свої останні дні, і годинами сидів у порожньому залі, слухаючи, як скриплять підлоги під уявними кроками танцівників. Він вдивлявся в її фотографії серед інших учасників, намагаючись уловити той блиск в очах, який колись не помічав.

Вдома він зберігав усе, що нагадувало про неї: її туфлі для танців, зношені й пошарпані від постійних репетицій; малюнки, де вона зображала себе на великій сцені; навіть старий запис, де вона грала улюблену мелодію на піаніно. Він прокручував цей запис знову і знову, сподіваючись почути в нотах щось, що раніше не розумів.

Його страждання проявлялися в нестандартних діях. Одного разу він прийшов до лікарні вночі й зайшов до операційної, де працював багато років. Там, у тиші, він почав танцювати, намагаючись відчути те, що відчувала його донька. Його рухи були незграбними, але в них була вся його біль і розкаяння.

Він писав їй листи, яких ніколи не відправить, розповідаючи про свої почуття, про те, як шкодує, що не підтримав її мрію. Ці листи він залишав на її могилі, сподіваючись, що вона якось їх прочитає.

Його емоції були настільки сильними, що він почав бачити її в снах, де вона танцювала для нього, а він аплодував, плачучи. Прокидаючись, він відчував порожнечу, яка з кожним днем ставала все більш нестерпною.

Жоден із цих спогадів не міг заглушити його болю. Навпаки, вони лише підсилювали його, нагадуючи про втрату, яку він не міг виправити. Віктор розумів, що його життя назавжди змінилося, і він ніколи не зможе повернути те, що втратив.

 

Віктор більше не був тією людиною, яку знали всі. Він рятував життя інших, але кожен врятований пацієнт нагадував йому, що він не зміг врятувати власну доньку від фатальної долі. Його слава тепер здавалася йому марною, а робота — лише способом втекти від самого себе.

Роки минали, але біль не зникав. Віктор навчився жити з ним, як із тінню, що завжди була поруч. Але коли він зустрів Олену, все змінилося. Вона була так схожа на Вероніку, що це здавалося жорстоким жартом долі. Її рухи, вираз обличчя, навіть голос — усе було наче живе нагадування про втрачену доньку. Це змішувало його почуття: любов, розкаяння, страх і дивне, неконтрольоване бажання виправити помилки минулого.