Т. М. Панасенко - Олександр Довженко

class="a">[31], Нонна Мордюкова[32]… Стверджують, що Юлії Іполитівні пощастило не зазнати долі своєї попередниці Варвари Семенівни: вона ніколи не побачила в очах чоловіка вогника справжнього кохання до іншої. Шлюб цих людей вижив тільки завдяки терплячості й мудрості Юлії Солнцевої, бо вона вміла закривати очі на деякі речі, не влаштовувати сцен, не псувати життя собі й чоловіку скандалами. Але не всі так вважають. Дехто каже, що Солнцева хоч і мовчала, але була неймовірно ревнивою й не підпускала до чоловіка навіть рідних людей; що вона знищила з чоловікових архівів усе листування з іншими жінками; що вона відмовлялася народжувати дітей. Нібито Довженко якось у запалі навіть сказав: «Юля, ти живеш у злі!» У «Щоденнику» Олександра Петровича є вражаюче зізнання: «У мене нещасливий дім. У молодості в ньому не лунали дитячі крики, плач, і сміх, і зойк. Зараз стіни мого дому лунають крягтінням старушок…» (1944).

Що правда з усього цього? Що перебільшення або взагалі вигадка? Навряд чи хтось колись у цьому розбереться. Це теж залишиться таємницею двох. Згадаймо щоденниковий запис Олександра Довженка, датований 1952 роком і написаний не напоказ: «Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю. Так, я люблю її, мою Юлю, і з того щасливий. Хто послав мені цю любов?..»

«Земля»

Коли «Земля» ще монтувалася, до Олександра Петровича з Сосниці приїхав батько. Він прийшов на кіностудію, подивився кілька змонтованих частин фільму, подякував і запитав асистента режисера: «Оце все зробив мій Сашко?» Той ствердно кивнув, й очі Петра Семеновича засяяли батьківською втіхою й гордістю за сина. Мабуть, з усієї хвилі подальших схвальних відгуків і рецензій ця невимовлена похвала була найвищою.

«Земля» – найвідоміший і, як стверджують професіонали, найдосконаліший фільм Олександра Довженка, візитна картка українського радянського кіно. 1958 року на Брюссельській всесвітній виставці «Землю» було названо серед дванадцяти найкращих фільмів «усіх часів і народів». Так само неодмінно вона потрапляла в інші, не менш авторитетні, списки фільмів-шедеврів. Дивовижна доля цього фільму… 26 лютого 1930 року на обговоренні «Землі» правлінням ВУФКУ виступив тодішній редактор ВУФКУ, прозаїк Григорій Косинка[33]. Він серед іншого сказав: «“Земля” – краєугольний камінь у показі села таким, яким воно є. Довженко вирішує глибокофілософську проблему». Йоріс Івенс, голландський режисер документального кіно, присутній на тому засіданні, заявив: «Цей фільм без перебільшення є найвище, що досі було створено в радянській та європейській кінематографії». То був лише початок, адже поступово кількість відгуків наростала сніговою лавиною. Не всі вони були схвальні – критиків теж вистачало, і вони мали, за що ухопитися. Олександр Петрович ніколи не вмів, не знав, як треба знімати, щоб усе було «як у людей». Він міг знімати лише по-своєму, по-довженківському. Нове у мистецтві спроможні створити лише ті, хто ставить перед собою й іншими максимальні завдання і цілі. Довженко і був таким-от максималістом, до того ж переконаним максималістом. І «Землю» він робив не тільки з глибокого внутрішнього переконання, а й з неймовірною свободою винахідництва, цілковитою розкутістю уяви й мислення.

Жоден новий фільм О. Довженка не залишав глядача байдужим. Спалахнула дискусія й навколо «Землі». Автор радів з того, що широкі кола шанувальників кіномистецтва фільм сприйняли захоплено. Після переглядів «Землі» в селах нерідко відбувалися збори, мітинги, приймались резолюції, в яких відзначалась актуальність і життєва правдивість фільму, а Олександра Довженка називали «революційним художником». Великий резонанс мав фільм за кордоном. Близько п’ятдесяти позитивних рецензій з’явилося тільки у берлінській пресі.

Дехто з дослідників схильний був трактувати «Землю» мало не як документальну фіксацію подій: бажане видавалося за реальне. Йому й перепало від сучасників – і за те, що він не досягає справжньої напруги, не вживає реальних форм, не висвітлює конкретних життєвих труднощів. За навмисну відстороненість від бруду і крові, бачених неозброєним оком. Але ж він цього й прагнув: епічності. Але ж він так і сполучав: космічний ритм з модерним. Але ж він так і намагався зіткнути: одвічне з актуально-злободенним. «Усі драми землі» Олександр Довженко прагнув привести до всезагальної гармонії. У «Землі» режисер відкрив нові можливості творення характеру, художньої деталі як елемента екранної драматургії. Сільський юнак Василь виростає в образ фольклорного героя; дід Семен у чистій сорочці помирає серед цвітіння і дозрілих плодів як хлібороб і мислитель; яблунева гілка ніжно торкається молодого усміхненого обличчя Василя в труні; яблуко, омите дощем, про яке французький учений Марсель Мартен сказав: «Той, хто не бачив яблуко крупним планом у Довженковій «Землі», той взагалі ніколи не бачив яблуко»; щедрий дощ, який поливає в кінці фільму запліднену землю, обважнілі від плодів гілки у садах; з екрана не чути ні звуку яблук, що падають у саду, ні людських голосів, ні дівочих пісень, ні пострілу серед літньої ночі, але екранно-зорові образи, візуальні деталі створюють ілюзію реальної звукової поліфонії. Останні кадри фільму – це молоді коханці, що заклякли в обіймах на тлі чудової, плодючої природи. Трагедію суворої класової битви Олександр Довженко завершував просвітленим, радісним акордом. Французький кіномитець Марсель Омс у своїй монографії про О. Довженка розповідає про такий експеримент, який він провів, аналізуючи фільм «Земля». Дослідник зробив синхронізацію «Землі» з партитурою Дев’ятої симфонії Бетховена: «Наслідки були разючі: L’allegro ma non troppo першої частини прийшлося на смерть діда під яблунями, на перші кроки дитини, на діалог з Григорієм, на фруктові сади, обважнілі від плодів, на житнє поле, що хвилювалося від вітру. Molto vivace другої частини зійшлося з комсомольськими сценами, трактором, що гарцює, і швидкими рухами веселих селян – епізод завершується кадрами торжества життя. Нічній зустрічі Василя L’adagio molto e cantabile третьої частини надало поважності, спочатку безтурботної, потім – загрозливої і, нарешті, трагедійної».

«Земля» потужно, на пронизливо високій ноті увінчує перший – переможний, по висхідній – період довженківської творчості. Це останній «німий» фільм Олександра Петровича і, можливо, найкращий, вершинний фільм усього «німого» етапу радянського кіно. Принаймні, так вважають деякі авторитетні кінознавці. Можна лише, здивувавшися, скинути капелюха перед зухвалістю, впевненістю, талановитістю, з якими молода українська кінематографія кинулася знімати свій шедевр. «Земля» була четвертою картиною, поставленою на Київській кінофабриці (нині – студія імені О. П. Довженка). Не було техніки, досвіду, засобів, зате не було й обережності, боягузтва, хитрої ощадливості. Багато стрічок створено за десятиліття, що минули, багато серед них видатних, яскравих,