Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

Якось надвечір сиділа я аж на верхівці черешні і їла ягоди, кісточками ж ціляла якомога далі. Це мене бавило. І треба ж, щоб одна кісточка влучила в ніс нашому старому сусіду, що саме йшов вулицею. Він спершу не второпав, що воно таке. Розгублено озирнувся, а глянути вгору й не додумався. І якби я промовчала, може, він мене й не помітив би. Подумав би, що то пролітала пташка, та й випустила ту кісточку. Але я не втрималася й зареготала, дарма що мені було страшно й соромно.

Дідусь побачив, що верхи на гілляці сидить дівчина, мов лошиця, та ще й нахабно сміється, і брови старого так і насупилися.

— Браво, ханим! — вигукнув він, гнівно блимаючи очима. — Такій великій пані не слід такого робити…

Я ладна була провалитися крізь землю. На моїй білій шкірі виступили які хочете барви. Дарма що так можна було впасти додолу, я склала руки на грудях, притиснула їх до моєї шкільної сорочки й, легенько схиливши голову, промовила:

— Вибачте, бей-ефенді, я ж ненароком… Це через мою неуважність…

Такий жест я запозичила в сестер та богобоязливих учениць — так вони молилися на Марію або на Ісуса. Вплив цього жесту я не раз перевіряла. Та й зрозуміло, якщо вже він задовольняв матір божу та її сина, то цього дідуся мав розчулити й поготів.

Моє передбачення справдилося — сусіда полагіднішав. Його підкупило тремтіння в моєму голосі і лицемірство, отож він хотів одказати якимись приємними словами:

— А чи не думаєте ви, що з часом така неуважність може завдати прикрощів?

Я чудово зрозуміла, на що він натякає, але зробила здивовані очі й запитала:

— А цікаво чому, ефендім?

Старий приклав до чола руку, щоб затулити очі від сонця, й, уважно дивлячись на мене, засміявся:

— А може, я вагатимусь, брати вас, наприклад, моєму синові за наречену чи ні.

Я засміялася: ^

— О, тут, бей-ефенді, я можу бути спокійна. Ви мене не вибрали б, якби я була навіть дуже вихована.

— А що таке?

— Бо лазити по випїнях та вціляти кісточками — то ще не найбільший мій гріх… Головне, що я небагата… А я чула, що убогі дівчата тепер не в пошані… Та я ще й негарна. А це ще більше лихо, аніж убогість.

Ці слова старого розвеселили.

— А хіба ти, дитино, негарна? — запитав він.

— Ви собі як знаєте, — одрубала я, — а мені моя краса відома. Хіба такою мусить бути дівчина? Вона повинна бути високою, білявою, з блакитними або зеленими очима…

Дідусь, видно, колись був паливода… Глянув на мене якось дивно й сказав вже не тим голосом, що раніше:

— Гай-гай, дитино, чи в твоєму віці розуміти, що таке оця краса та складати собі ціну? Та вже нехай… А як хоч звати тебе?

— Чаликушу.

— А це що за ім’я?..

— Пардон, але так мене називають в пансіоні. Взагалі, моє ім’я Феріде. Таке саме кругленьке й непоказне, як і я.

— Феріде-ханим, запевняю вас, що ваше ім’я таке саме гарне, як і ви. Якби мені знайти таку, як ви, моєму синові…

Не знаю чому, але мені так сподобалося розмовляти з цим добрим, лагідним чоловіком.

— Тоді я матиму можливість вціляти кісточками ще когось? — запитала я.

— Звичайно, звичайно… без сумніву.

— А тепер дозвольте пригостити вас ягодами. Ви мусите покуштувати їх, щоб довести, що пробачаєте мені. Одну хвилинку…

І я, мов білка, почала плигати з гілки на гілку. Старий сусід аж очі затулив рукою.

— Боже мій, віття ж тріщить… — кричав він. — Ще я й винен буду. Феріде-ханим, впадете ж бо.

Та я його заспокоювала:

— Не бійтеся, я так звикла падати, що… Ось якби ми й справді породичалися, то ви побачили б у мене на скроні шрам. Якраз його й не вистачало до всієї моєї вроди.

— Боже, дитино… Та впадеш же…

— Все, все, ефендім, усе… Тільки ж як я вам їх передам? Ага, придумала.

І діставши з кишені хвартуха хусточку, я зав’язала в неї черешні й гукнула:

— Не бійтеся, хусточка чиста… Я ще не встигла витерти нею носа… А тепер, будь ласка, ловіть, щоб не впало додолу… Раз, два… три…

Старий з несподіваною спритністю упіймав гостинця й сказав:

— Дуже дякую, але ж як я передам вам хусточку?

— Пусте… Хай це буде вам моїм подарунком!

— Та ні…

— А чому? Окрім усього, в цьому щось є. Невдовзі я повернуся в пансіон… А в нашій школі так повелося, що дівчата на канікулах повинні пофліртувати з молодими людьми. А коли з’їжджаються до школи, то одна одній розповідають… А я й досі цього не зробила, то дівчата мене ще за дитину вважатимуть. Так вони мені не сміють казати нічого, але поза очі, це вже напевне, сміються… Та цього разу я не дамся… Приїду й ходитиму замріяна, наче ношу якусь таємницю, та ще й, схиливши голову, журно усміхатимусь. Дівчата питатимуть: «Чаликушу, що з тобою діється?» А я їм так: «Нічого… Що б мені було?» Та вони не повірять і чіплятимуться ще дужче… Тоді я відповім: «Заприсягніться, що нікому не скажете». Та й видумаю їм якусь побрехеньку.

— Яку ж?

— Знайомство з вами мені допоможе. Це буде так: «Зі мною фліртував високий блондин…» Я, звичайно, не скажу, що ви сивий уже… Хоча ви замолоду, здається, були білявий. О, я добре знаю дівчат, вони запитають: «Про що ж ви розмовляли?» А я відповім, теж присяг-нувшись: «Він стояв по той бік дувару й казав, що я красуня». А що я вам подарувала в хусточці ягоди, розповідати не варто. Я скажу, що подарувала вам хусточку, ось так…

П’ять хвилин тому ми із старим сусідом були мало не посварилися, а зараз сміялися й на прощання помахали одне одному рукою…

Ця пристрасть до стрибання по деревах завдала мені того літа ще більших прикрощів.

Була місячна серпнева ніч. На віллу понаїжджало повно гостей, а серед них і одна двадцятип’ятирічна вдовиця Неріман. Вона вже була в нас кілька разів, що робило честь нашому дому. Всі були в захопленні від неї, і не те що якісь дурні покоївки, а навіть тітки, котрі любили на світі хіба що тільки самих себе. Чоловік Неріман помер рік тому, казали, що вона його дуже любила. Через те вона завжди носила жалобу. Та мені чомусь здавалося, що якби те чорне вбрання так не пасувало до її білявої голівки, вдова давно забула