Борис Дмитрович Грінченко - Брат на брата

крамницi, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз… Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…

— А що ж полiцiя?

— Полiцiя… По городу кажуть, що вийшов дозвiл на три днi жидiв бити… Полiцiя ходить слiдком та дивиться… та смiється.

Корецький споважнiв… Видима провокацiя…

— Та тут ще й у нас не без лиха, — казав далi Петро. — Вже з тих хулiганiв кiлька душ i до нас прибiгло… Зiбралися в Семенюти… Там уже з ними i Карпенко, i Старостенко, i Валюшний…

— Як? Валюшний?.. Та вiн же…

— Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усi гуртом: «Домократи хочуть землю в нас одiбрать та жидам оддать, — не попустимо!» Ходять улицями, бiлий хлак собi почепили… Приїхав становий та їм назустрiч: «А што реб'ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?» — «Чорная, ваше благородiє!» «Хто у вас тут первий зачинщик?» Вони всi: — «Учитель Корецький!» «Ви його провчiть, реб'ята!» — «Провчимо, ваше благородiє, так, що не буде й рясту топтать!» «Нет, зачем так, — штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!» — «Та ми вже знаєм як: не буде бiльш не то на мiтингах, а й нiяк говорити!» «Ну, как знаєте! Крепко держiтесь… Ура!» — Тодi всi: ура! Вiн поїхав, а вони пiшли пiд монополiю та й стали там пити… Треба поспiшатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…

- Євгене, що ж це?.. — почувся тремтячий голос, i Корецький побачив перед себе зблiдле Талiне обличчя з широко розкритими очима.

Корецькому теж забило на мить дух, але вiн перемiгся. Трохи помовчав i промовив:

— Талю, тобi треба забрати дiтей i пiти звiдси.

— А ти, Євгене?.. А ти?..

— Я зостануся тут.

— Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!..

— Не вб'ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!..

— Нi, в такому разi i я повинна тут бути, i я зостануся!

— А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… — промовив Корецький, показуючи на Лiду, що спокiйно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.

Таля глянула на дiтей i похилила голову…

— Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. — говорила вона, вхопивши його за руку.

— Не можу, моє серденько, — тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. — Не барися, — пожалiй дiтей!.. Iди до Петра… Вiзьми з собою Химку, хай вона понесе Лiду… А Петро проведе вас…

— Треба сповiстити наших, — казав Петро. — Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов… Треба ще до декого…

— Але поперед усього одведи їх… Дiти вже були готовi, — можна було йти. Але Таля знов спинилася.

- Євгене! що з тобою буде?

— Нiчого не буде… Я їх умовлю… Iдiть!

Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати в садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на городах, — тодi завернувся додому.

Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з книжками… перейшов до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах… i схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.

Вернувся до своєї хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю, але сам не був спокiйний. Надiявся, що вмовить їх, але…

Якби були товаришi з громадки, його учнi, — можна було б од погромникiв одбитися: певне їх уже не так багато… Але їх нема… та й оборонитися нiчим — з голими руками не оборонишся… Нi, коли вiн чим переможе, то словом… не словом власне, а всiм своїм попереднiм життям, усiм, що вiн тут робив i зробив… Адже громада не раз йому дякувала… Так, громада… Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з погромниками — з звичайними хулiганами або з людьми, доведеними до хулiганства брехнею про вiддану жидам землю…

Ще й з п'яними… Що таким людям уся його попередня робота, все його життя?

Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!..

Приготуватися до боротьби… проти кого? Проти того народу, з яким укупi хотiв стати за його право жити людським життям?

Нi, це не може бути!.. Щоб тi самi люди, з якими вiн дев'ять рокiв жив, як свiй, працював, якi знають усе його життя i всю його прихильнiсть до їх, щоб цi самi люди прийшли його розбивати?!.. Це щось нелюдське, щось таке, що не мiститься у його в головi, чого вiн зрозумiти не може. Це не може бути!

А в душi почував, що це бути може, певний був, що це наближається…

З улицi почувся гомiн… Спершу тихий, потiм усе дужчий та дужчий…

Устав, пiдiйшов до вiкна… Гомiн побiльшав, чути було багато голосiв, але нiкого не було видко за завороткою.

Корецький вийшов на рундук i вiдразу побачив, ступнiв п'ятдесят од себе, стовпище.

Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний i видимо п'яний, швидко йшов високий худий чоловiк з розкудланою бiлявою бородою. Вiн вимахував руками i раз у раз вигукував:

— Рiшу!.. рiшу!..

Це був Гаврило, — Корецький пiзнав його. Зараз бiля його йшов здоровий парубок у пiджаку, з картузом на потилицi — Михайло-старшиненко, розбишака й п'яниця. Далi сунула купка старiших i молодших чоловiкiв, теж видимо не тверезих — чоловiка з десяток. В руках у декого були ломаки, а вгорi над ними телiпався на дрючку бiлий хлак з написом, якого Корецький не мiг розiбрати. За ними, трохи вiддалiк, ще душ двадцять, а ще далi i по боках — дитинчата, зацiкавленi надзвичайною подiєю. Вся юрба галасувала, ворушилася i швидко наближалася до школи. Корецький зiйшов з рундука i став на землi.

— Он вiн!.. Он вiн стоїть!.. — почулися голоси. Стовпище пiшло тихше i спинилося за кiлька ступнiв од Корецького. Галас стих.

— Здоровi були, люди добрi! — промовив Корецький. — А що скажете доброго?

Всi мовчали, — нiхто не зважувався вiдповiдати… Враз почувся голос iз середини:

— А те скажемо, що не бунтуйсь!..

— Не бунтуйсь!.. Рiшу!.. — крикнув Гаврило i протяг обидва кулаки