Яна Паувел - Тріумвірат. Дитя вогню, Яна Паувел

Тоді він розсміявся, зауваживши, що вона непогано реагує для того, хто ще недавно переймався за своє життя. І Ярі довелося буквально кліщами витягати з нього відповіді.

Він не хотів говорити, чи сам не знав відповідей, Яра не знала. Єдине що він спромігся їй розповісти – що вона не зовсім людина.

А якщо точніше, взагалі не людина. Начебто, її батько був носієм особливої ДНК, яку вона успішно успадкувала. А ще він сказав, що її кров дуже цінна. Адже, може вилікувати практично будь-яку хворобу. Взагалі, він говорив про це так, наче вона здатна мало не мертвого підняти з могили. І саме тому вони з матір’ю увесь час переїжджали, коли вона була маленькою.

Наче саме через це вона зараз у серйозній небезпеці. За його словами вона саме дозріла, а тому інші нелюди, як він, наприклад, уже можуть опізнати її за запахом.

Яра навіть обнюхала себе непомітно, упевнившись, що він не дивиться, але не помітила нічого підозрілого чи незвичного.

Наступні шістнадцять годин вони провели у дорозі. Здавалося, хлопець зовсім не відчуває втоми. Він зупинявся ненадовго тільки щоб заправитись, поїсти чи сходити в туалет. І продовжував подорож.

Вона намагалася слідкувати за дорогою. Але назви населених пунктів були їй незнайомими. Коли вони, нарешті, зупинилися в готелі, Яра думала, що усе закінчилось, але це був тільки початок.

Вони не затримувалися на одному місці довше ніж на одну добу. Її новий знайомий постійно сидів на телефоні. Говорив він начебто англійською, але вона мало що розуміла. Можливо, через його специфічний акцент. Вона не була певна.

На третій день він привіз її в магазин одягу. І змусив переодягнутися. Яра і сама переймалася, що від неї може почати тхнути, а тому не сперечалася. Суперечка виникла, коли він спробував оплатити покупку зі своєї карти. Але як би сильно не запевняла вона його в своїй фінансовій спроможності, він зовсім не збирався її слухати.

І що ще більше вибісило її – продавчиня прийняла їх за пару. І тільки зверхньо дивилася на них, поки Яра намагалася виправити непорозуміння. Зрештою, хлопець таки оплатив усі її покупки. І це виявився далеко не один комплект одягу. Пізніше, щоб бодай трохи заспокоїти її, він пояснив, що її картки використовувати небезпечно. Адже, через них їх можуть відстежити.

За наступні чотири дні Яра остаточно змирилася з постійними переїздами. Вона сама не розуміла, чому це все терпить. Але було щось в цьому Дейні, що змушувало її слухатись його. Ні, не довіряти… Вона досі не могла зрозуміти, коли він говорив серйозно, а коли жартував. Та й повірити в його слова їй було важко. Навіть незважаючи на те, що він неодноразово демонстрував їй свої екстраординарні здібності.

В ній досі жив скептик. Можливо, вона сподівалася, що усе це просто дуже довгий і дивний сон.

Коли в середу ввечері вони виселялися з готелю, Яра не приділяла цьому особливої уваги. Дейн віддавав перевагу нічним поїздкам.

Вона зрозуміла що щось відрізняється, тільки тоді, коли вони звернули на під’їзну дорогу.

— Це не готель, — зауважила вона, коли вони зупинилися перед широкими кованими воротами.

— Не готель, — погодився із нею Дейн.

Ворота тим часом відчинилися і вони заїхали всередину. У дворі уже стояло декілька іномарок. Тож її позашляховик був не першим автомобілем, який спаплюжив акуратно підстрижений газон.

Щойно хлопець заглушив двигун, Яра вибралася на вулицю і глибоко вдихнула морозне нічне повітря. В темряві складно було щось роздивитися, але навіть при такому освітленні вона змогла сповна оцінити велич старовинного маєтку. Чого тільки вартували гранітні сходи з вишуканими різьбленими перилами.

Вона мимоволі зіщулилася, коли відчинилися вхідні двері і з них вийшов ще один Дейн. Яра навіть озирнулася. Але Дейн не помітив її збентеженого погляду. Зачинивши дверцята автомобіля, він пройшов повз неї. Тільки коли вони обійнялися, наче давно не бачились, Яра збагнула, що перед нею близнюки.

— Це вона? — зрештою, запитав безіменний близнюк, і кивнув головою в її напрямку.

— Якщо вдихнеш глибше і сам зможеш упізнати її запах, — наче це щось очевидне, відповів Дейн.

І його близнюк таки наблизився до неї, схилившись так низько, що його дихання опалило її обличчя.

— Князь буде радий, — з усмішкою промовив він і протягнув їй долоню для рукостискання. — Я Маркус.

— Ярослава, — збентежено відрекомендувалася дівчина, обережно потиснувши його широку долоню. — Але я більше звикла, коли мене називають Ярою.

Вона відчайдушно намагалася не витріщатися на хлопця. На відміну від брата, його очі не змінювали колір. Вони увесь час залишалися різнокольоровими.

— Що ж, Яро, ходімо, — несподівано промовив хлопець і замість того, щоб відпустити її руку, потягнув її за собою.

Щоб встигати за хлопцями їй довелося мало не бігти. Все ж у них була суттєва різниця в рості. На щастя, іти було недалеко. Та й на сходах Маркус сповільнився, явно переймаючись тим, що вона може впасти і поранитись.

Але, хоч на дворі і була темна ніч, тьмяного світла місяця було достатньо для того, щоб вона могла усе бачити. Взагалі, вона з дитинства непогано орієнтувалася в темряві.