Дмитро Михайлович Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

Але дід Василь, як засунув у рот курячу ніжку, так і остовпів із вибалушеними очима, перелякано дивлячись на бабу: здуріла чи який чорт до неї взявся.

— Ой, Васильку золотий, перебач… — зойкнула баба Калина й прикусила язик.

Напружена й неприємна мовчанка запанувала в хаті. Гості й господарі, відводячи один від одного очі, опустили погляди на підлогу. Першим отямився дід Василь. Схопив курячу ніжку й, хрустячи, навіжено почав молоти її разом із кісткою.

— Язик би тобі прилип до вух, босорканьо, — мовив із неприхованою злістю, запиваючи куряче м’ясо сливовицею.

— Та я, Васильку, забулася, — благеньким голосом заскімлила господиня. — Заплутали мені голову, тямку відняли, то й проговорилася.

— Йой-й-й! — замотав червоною від люті шиєю дід. — Святий ня ще побив з тобою!..

— О ґаздо, не переживайте дуже, — щиро порадив вуйко Семен. — Давайте поміркуємо разом, як бути. Лиш тепер чесно признайтеся: корову продали, бо дуже бодлива, так?

— Нічого не знаю, — відповів дід. — Корову я продав, гроші в мене…

— Вірно, все в порядку, — підбадьорив вуйко Семен, — гроші у вас, і мудро зробите, коли не віддасте…

— А я що з тим чортом буду робити? — ледь не плачучи, запитала Швайличка.

— Гроші я не віддам! — категорично заперечив дід Василь.

— Маєш правду, Васильку, не віддамо, не віддамо, — засокорила баба Калина, схопившись обіруч за пазуху.

— Марійко, не мішайся куди не просять, — мовив повчально вуйко Семен. — Я лиш хочу спитати. Хай чоловік правду скаже, а ми разом подумаємо, як бути, аби всім було на користь. То слухаю вас, ґаздо, корова справді така люта? — звернувся до діда Василя.

Господар ніяково прокашлявся.

— Дайте покій, такої сатани світ не видів, — відповів неохоче. — І що ми тільки не робили, до кого не звертались, — нічого не помагає: б’ється, буцає, бодає… А так корова дуже молочна, файна порода, молоко має сильне, самі пробували…

При цьому дід такими очима глянув на бабу Калину, що та ладна була перетворитись на макове зерня й гулькнути кудись у шпарину на підлозі.

— Но, — полегшено зітхнув вуйко Семен. — Цій біді можна дуже легко зарадити.

— Як, як? — в один голос озвалися Пастеляки.

— Дуже просто. Треба поворожити, і корова стане шовковою, як нею обернете, так буде стояти. У цій біді я багатьом поміг.

— Ну, але як? Як поворожити? — розбурхався дід. — Що для цього треба — нічого не пожаліємо.

— Ой так, так, Васильку, нічого не пошкодуємо, — вже почала співати й баба Калина.

— Ходімо лиш надвір — там усе й побачите, — щиро запропонував вуйко Семен.

Господарі й покупці заспішили до корови. Чорнуля, прив’язана до груші, за цей час уже вибила ратицями довкола себе глибокий круг і тепер обдирала рогами з дерева кору.

— Ну, видите, сатана, що робить? — зраділо вигукнула баба Калина й одразу затнулася.

Вуйко Семен тим часом розпоряджався:

— Ти, Швайличко, стань збоку. А ви, ґаздо, беріть корову за роги і тримайте міцно, скільки лиш маєте сили.

Дід Василь, крадучись, підійшов до дерева і, ласкаво приговорюючи до корови, блискавично схопив її за роги. Чорнуля пробувала вивільнити голову, але дід, надувши на шиї жили, держав так міцно, що здавалося, опинись у цю мить в його обіймах десять драконових голів — навіть не писнули б.

— Ну й силище у вас, ґаздо, нівроку! — похвалив вуйко Семен.

— Так-так, нівроку, як у бугая, мав би здоров’я, — підсолодила й собі баба Калина.

— Ви, ґаздине, стаєте з правого боку, а я з лівого, — продовжував вуйко. Баба Калина з готовністю зайняла вказане місце. Тепер вона і вуйко Семен стояли навпроти один одного, розділені Чорнулею.

— Де у вас гроші? — діловито запитав вуйко.

— Тут, — плеснула себе баба Калина правицею по грудях.

— Ага, з правого боку, — уточнив вуйко Семен. — А ви їх тепер перекладіть на лівий, аби біля серця лежали. Але робіть, що вам говорю, і швидше, швидше!.. — понукнув розгублену бабу.

Баба Калина сором’язливо відвернулася й понишпорила у пазусі.

— Готово? — нетерпляче спитав вуйко Семен.

— Все в порядку! — повернулася баба Калина.

— Тепер, Калинко, нагніться, — почав радити вуйко Семен. — Правою рукою обніміть спину корови і приговорюйте: «Щезла бись, маро, у болота і піски». Лівою рукою вийміть з пазухи гроші і попід черево Чорнулі передайте мені. Ось тоді й увидите, що через кілька хвилин ваша корова стане ангелом.

Баба, скільки лиш діставала рука, обхопила спину корівчини і, пристрасно нашіптуючи: «Щезла бись, маро, у болота і піски, щезла бись, маро, у болота і піски…», — добула гроші й простягнула попід черево вуйкові. Дід Василь, витріщивши від натуги очі, ошелешено спостерігав за ворожінням і в останню хвилину щось запідозрив.

— Калино, кури би тебе загребли, що робиш? — крикнув він.

Але було пізно. Вуйко Семен швидко схопив гроші, сховав у кишеню й весело сказав дідові Василеві:

— Ну, а тепер відпускайте, ґаздо.

Дід притьмом розвів руки. Але не встиг відійти й півкроку, як корова, немов підкинута велетенською пружиною, стрибнула на місці вгору й заточила рогами дідові Василеві у межипліччя. Ґазда якось дивно гикнув і сторчма полетів під огорожу. Баба Калина від побаченого оніміла, здивовано розкрила очі і замість того, щоб бігти на поміч чоловікові, без тіні лукавства сказала:

— Ну, а тепер видите, що і ваше ворожіння чорній чортиці не помогло!

Проклинаючи все на світі, тримаючись за боки, дід поволі піднявся.

— Дякуємо вам файно за гостину, — схилив у поклоні голову до господарів вуйко Семен, прямуючи до воріт, і гукнув Швайличці: — Марійко, а тепер тікаймо, — і покупці чкурнули на вулицю.

— А гроші?! Поверніть гроші і забирайте корову! — нісся навздогін голос баби Калини.

Але його одразу перервали крик і лайка діда Василя. В обійсті зчинилася веремія, до якої вже не було часу прислухатися.

Поголоска про торги в Пастеляків миттю облетіла село. При цьому кожен конче додавав до почутого свої небилиці, і гострі насмішкуваті плітки розросталися в неймовірну історію, з якої покотом сміялися всі околиці. Це був перший випадок у дідовому житті, коли його, статечного, обережного, мудрого, навдивовижу вольового ґазду, обвели довкола пальця і висміяли. Цього, кожен знав, Пастеляк ніколи не простить вуйкові Семену. Злість чорною кров’ю запеклася в серці діда, і від великого сорому він майже місяць не виходив з обійстя на люди, навіть у церкві не показувався. Збагнув уже і вуйко Семен, що ворожіння на Чорнулі може гірко йому відплатитись, і, не чекаючи наслідків, кинув торбу на плечі і чкурнув аж у Східну Словаччину, де вівчарив на полонинах у