Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

3.2

***

Прокидаюсь невиспана, під волання будильника, і дуже зла. З превеликим бажанням висловити сусідці все, що про неї думаю. А, можливо, ще й пару раз смикнути за волосся. В переносному значенні, звісно. Часи Ді-забіяки давно минули. 

Але Таська спить, аж похропує. На щастя, сама. Тож не особливо соромлюсь та виповзаю з-під ковдри в футболці, а не судомно намацую халат на бильці стільця, щоб швиденько вдягнутись. Коли гостює Владік, постійно таке відчуття, що підглядає, навіть коли очі заплющені.  

Сонно чалапаю до умивальника, проганяючи уривки млосних сновидінь, абияк приводжу свою заспану моську в більш-менш симпатичний вид. А те, що бліда й з мішками під очима ― так всі студенти такі. Сесія на носі, хвости треба попідтягувати до Різдва. Тільки, судячи з усього, лише мене це бентежить. Сусідка й далі дрихне. Навіть на будильник не реагує. Вірніше реагує, але лиш для того, щоб відключити й знов заритись головою під подушку.

Поспіхом влажу в джинси, светр, намотую на шию шарф, підхоплюю рюкзак. Але зависаю на порозі. Вже навіть убравшись в пуховик та черевики. Будити “Сплячу Красуню” чи ні? Зрештою скидаю один черевик, наступаю босою ногою на килим, балансую, ледь втримуючи рівновагу ― скидати інший лінь, та й часу обмаль. І трясу її за ногу.

― Тась, на пари не встаєш?

Нога хвицає, а з-під подушки долинає глухе:

― Та пішли вони!

Гаразд... 

Відступаю, взуваюсь. Тася доросла дівчинка, я їй не мама. 

Замикаю двері й спускаюсь, звісно ж, сходами. Між другим і першим поверхом застаю робітників у форменому одязі ліфтової компанії, які колупаються з якимось механізмом у шахті. Сподіваюсь, ті чудіки, що застрягли, все ж вчора вибрались, а не сиділи до ранку.

Через Тасю втрачаю хвилини, й залітаю в аудиторію останньою. 

― Ді! ― махає з іншого краю Макс, й вказує на місце біля себе. 

Швидко перебігаю перед кафедрою, поки викладача немає, й підіймаюсь на третій ряд. Добре що друг потурбувався про мене. На першій парі майже весь потік у зборі, ніде яблуку впасти.

― Ну як ти? ― посувається, звільняючи крісло.

― Та нічого, ― плюхаюсь. Вигрібаю з сумки конспект і ручку. ― Ромео дали відгул. Ніч пройшла спокійно.

Червонію. Бо я не зовсім правду говорю. Хоч звичного вовтузіння під ковдрою у сусідки не було. Але снилось мені таке, що й згадати соромно. І все про того хлопця з кафе. Мара, не інакше. 

― Точно? ― оглядає зі скепсисом в очах.

― Точно! ― бурчу, і на щастя діалог переривається, бо в аудиторію заходить викладач.

Лекції одна за одною, сьогодні мій улюблений день. Навіть аудиторію не доводиться міняти. Власне, цим і користуються деякі студенти. Хтось приходить, хтось йде, й створюється ефект присутності на парах всього потоку. Проте я не ризикую, ніколи не знаєш, коли надумають влаштувати перекличку. Та й перед екзаменами саме на лекції можна отримати корисну інфу. Не тільки по матеріалу, а й деякі лайфхаки та плюшки, щоб мати кілька додаткових балів в кишені. 

Як на мене, краще я буду дрімати десь на гальорці, або писати конспект, ніж мене взагалі не буде. Підвищена стипендія поки єдине джерело додаткового доходу, і я мушу використовувати найменші шанси, щоб її отримати.

Макс линяє з четвертої пари, я перебираюсь геть на задні ряди й щасливо дрімаю майже всю пару з психології. Це не профільний предмет та ще й залік, її майже всі ігнорять. І було б мені куди йти, може й сама злиняла. Але як уявлю, що в кімнату вертатимусь, а там “солодка парочка твікс”, аже верне. Краще тут посидіти. 

― А зараз всі напишемо швиденьку самостійну, ― раптово під кінець оголошує викладачка. ― Чиї роботи будуть в мене на столі, отримають додаткові бали, а хто ще й примудриться надряпати щось більш-менш пристойне ― може претендувати на автомат.

По аудиторії прокочується гул. Більшість судомно починають набирати друзів. Я теж пишу Максу. Але у відповідь прилітає:

― Сорян, мала. Не можу. Вже на роботі. 

У Макса контракт, йому можна й не паритись з "вильотом".

А за першим повідомленням ― наступне.

― Черкни за мене пару рядків. З мене магар.

Кусаю губи. Навряд чи вийде.

― Якби тест, я б черкнула, ― пишу у відповідь.

― Рілі, мала. Гарний магар, ― спокушає.

― У мене почерк інший!

Відхрещуюсь, як можу.

― Лівою пиши. 

Просто йому сказати “лівою”. Соплю сердито. Ну яка ж я безвідмовна, аж бішусь з цього.

― Ок! Що зможу ― зроблю!

Ховаю телефон в кишеню й вириваю два подвійних.

― Отже, перший ряд, записуємо питання! ― командує викладачка.

Й загадує кожному ряду описати якийсь один термін. Мені дістаються "соціопати". Звісно, Максу теж. Судомно пригадую хто це і з чим його “їдять”. Ретельно розписую собі. Кінець кінцем, мені про стипендію думати треба. Закінчую відповідати, коли до кінця пари лишається дві хвилини. Підсуваю листок Макса. Шкрябати лівою незручно й повільно. В голові не вкладається, як він собі це уявляв. Якби я в дитинстві не зламала праву руку й мені не довелось місяці два користуватись лівою, нізащо б не подужала. А поки щось так-сяк виходить. Навіть якби Макс писав сам, навряд чи накидав більш як п'ять рядочків.  

Виходжу з корпуса з чистим серцем, відписуюсь “зробила все що змогла”, й ледь не падаю від здивування  На узбіччі припаркова на знайома тачка, а біля неї стоїть Стьопочка, склавши руки на грудях. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍