Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

— Чужі реаліти! Вони сказали «Здрастуйте!» і «Будьте люб’язні!». I взагалі, мені здається, що вони шпигуни.

Поліцейські обвели друзів холодними риб’ячими поглядами. При слові «шпигуни» один вихопив з кобури пістолет, другий підкинув автомат.

— Випромінювачі... Магнітні випромінювачі... — промчало юрбою, котра миттю утворилася біля хлібної ятки.

— Вас заарештовано, — оголосив один з поліцейських, вочевидь, старший, — ідіть за нами.

Рикпет засмучено сплюнув на землю:

— От дурість яка...

— Реаліти... Реаліти... Шпигуни... — зашелестіло юрбою.

— Руки за спину та рушайте за мною! — Той, що був з автоматом, став позаду маленької колони, а той, що мав пістолет, сунув попереду, прокладаючи шлях крізь юрбу.

Торговка розгладила новеньку купюру в десять оболів.

— Ай! — раптом вигукнула купюра тоненьким голосом, зображення в овалі захихотіло й сказало: — Яка ж ти бридка! Васла так хотів їсти!

Щелепа в торговки відвалилася, очі закліпали так, що від швидкого руху вій зробився протяг.

— Це що таке? Що таке, я вас запитую?

Купюра випала з її онімілих рук, полетіла на підлогу, де була підхоплена легким вітерцем і віднесена за ріг намету. Там вона негайно перетворилася на Дроника, й коли перекупка забігла за ріг у надії підняти гроші, то нічого там не виявила, крім самовпевненого хлопчиська, який глузливо дивився на неї.

— Ти? Ти поцупив мої гроші?! — закричала торговка. Це виглядало дуже дивно: кричати вона кричала, але обличчя в неї було нерухоме, а очі холодні, мов у замороженого судака. Кричала вона, мабуть, не тільки тому, що легені потребували вправ, але й тому, що їй, як торговці, потрібно було кілька разів на день покричати, інакше яка б вона була торговка? А крім того, вона щойно втратила так вдало видурені гроші.

— Це ви мені? — незворушно, мов по-справжньому заражений, поцікавився Дроник.

— Тобі, паршивцю! Вивертай кишені!

— Та в мене їх узагалі нема! — Дроник провів руками по штанях, де справді не було видно навіть ознак кишень, сплюнув, шморгнув носом і з незалежно піднятою головою рушив туди, куди хвилиною раніше повели його друзів. Тим часом юрбу не зацікавили вигуки торговки і глюки почали поступово розходитися.

— Бомбістів упіймали! Вісім бомб при них знайшли...

— Не бомбістів, а шпигунів...

— Не вісім, а дванадцять! Магнітні бомби... Такий жах!

— Винюхували секрети Великого Сканера, негідники...

— Але наш Директор планети не такий простий...

Чутки розходилися базаром, ніби кола від кинутого у воду каменя, обростаючи дедалі новими подробицями. Рикпет у цих чутках поступово перетворився на звіроподібного циклопа, Васла — на велетня, а Шаната — на прекрасну жорстоку вбивцю, ватажка зграї шпигунів-терористів-бомбістів і половина базару на власні очі бачила, як вона їла сире, криваве м’ясо свинського звіра хрю.

— І рвала, рвала зубами, просто ноги відкушувала!

— Ага, а зуби! Немов ікла шаблезубого собаки...

Дроник наздогнав друзів і пішов іншою стороною вулиці, всім своїм виглядом демонструючи, що поспішає у власних термінових справах і ніякі шпигуни чи бомбісти його нітрохи не обходять.

Дільниця розташовувалась у сірому двоповерховому будинку. Навколо, на маленьких смугастих стовпчиках стояли датчики магнітного захисту. Перехожі боязко обминали ці стовпчики: одного дотику до магнітного променя було достатньо, щоб просто зникнути.

— Давай, давай! — підганяв Рикпета й компанію поліцейський з автоматом, тицяючи кожному по черзі стволом у спину.

— Це... як його... — Васла спробував протестувати, за що одразу отримав прикладом по плечах. Шаната тільки голосно зітхнула.

Дроник від безсилля скрипів зубами, але зробити нічого не міг. Біля входу в дільницю поліцейські зупинилися, хтось із середини вимкнув захист, бранців заштовхали всередину, й усе стихло, тільки датчики знову замиготіли блакитними вогниками. Дроник обійшов ділянку навколо. Мабуть, будинок пильно охоронявся, бо його відразу ж погукали:

— Агов, ти чого тут швендяєш? У буцегарню захотів?

У буцегарню, звичайно, не хотілося, тож Дроник відійшов, але погляду з вхідних дверей не зводив. Минуло не так багато часу, як раптом двері відчинилися. З них вийшла вся трійця: попереду Рикпет, слідом — струнка Шаната. Замикав процесію Васла, який при ході перевалювався, мов качка.

— Ура... — прошепотів Дроник. — Випустили! Живі й здорові!

Він почекав, поки трійця заверне за ріг, і підскочив до друзів.

— Ой, як здорово! Ну, що там було? Чому вас так довго тримали?

На нього глянули олов’яні очі Рика.

— Тобі чого треба?

Дроник сторопів. Сумніватися не доводилося: перед ним був Рикпет, але... І разом з тим не Рикпет...

— Відвали, дурню! — безбарвним голосом промовив Рик, відсунув Дроника рукою і пройшов повз нього. Слідом за ним, не звертаючи жодної уваги на друга, пройшли Шаната з Васлою. У всіх були такі ж байдужі погляди, як і в командира.

— Вірус! — зойкнув Дроник. — Вони підхопили вірус! А може, їх заразили? Навмисно заразили? А може, я помилився? Може, здалося?

Він поквапився за друзями, наздогнав їх на перехресті двох вулиць і спробував зупинити Шанату:

— Агов, Шано... Послухай, Шаночко... Та зажди хвилинку! — він узяв дівчину за руку.

Шаната висмикнула руку й закричала:

— Поліція! Поліція, до мене чіпляється хуліган!

Одразу з’явився поліцейський, немовби очікував за рогом сусіднього будинку.

— Де тут хуліган?

Дроник випустив руку й під сюрчання поліцейського свистка, що підстьобнув його, перестрибнув парканчик біля якогось приватного будинку та миттю перейшов у формат чистої цифри. На подвір’я ввалилися троє поліцейських:

— Де він? Де хуліган? Він не міг далеко втекти... Шукайте його тут!

Клацнув замок, і на ґанок вийшов невисокий кремезний глюк.

Він суворо оглянув подвір’я і не дуже люб’язно сказав поліцейським:

— Хто заважає відпочивати службовцеві Великого Сканера?

У вусі глюка блиснула, відбиваючи вечірнє сонце, сережка, й поліцейські одразу зробилися сумирними:

— Та ні... Хто ж заважає! Ми бачили, як сюди забрався хуліган, от і вирішили подивитися! Ми вже йдемо... Мабуть, здалося!

— Ну-ну... — пробурчав господар і роздратовано ляснув дверима.

Дроник не дуже боявся поліцейських: у форматі чистої цифри знайти його було практично неможливо, але йому стало цікаво, що ж це за глюк такий і до чого тут сережка? Він просотався крізь замкову шпарину в дім. У кімнаті, поєднаній з передпокоєм і кухнею, нічого незвичайного не було, зате в двох інших!.. Щільно зсунуті столи, заставлені приладами й устаткуванням, троє в білих халатах, схилені над мікроскопами, навіть комп’ютер був утиснутий у