Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

намагався їх зірвати. Вночі вони гучно падали в траву із протяжним сумним звуком флейти, який мені, звісно, подобався.

Ще там росли кущі порічки — червоні й жовті, з ягодами як крихітні червоні й жовті сонечка, зібрані в щільні сузір’я; аґрус з жовто-зеленою м’якоттю, каламутною, як водостій; охайні рядки полуниці, що вибухала смаком у роті, погрожуючи простромити піднебіння, коли ти вгризався в ягоду; ще охайніші рядки моркви, солодкої на смак, наче вмачаної в цукор, коли жуєш її, ополоснувши під помпою; а ще капуста, кольрабі та солодкий горошок, що спритно дерся високими ґратками шпалер, із горошинками всередині стручків, ніби крапельками зеленої підсолодженої води; самі ж стручки були теж солодкі, коли зчистити з них плівку.

Ви ходили на ріку?

Іноді мама готувала наїдки на цілий день, складала їх у кошик, той, що ми брали з собою в потяг, і ми винаймали фіакр, який відвозив нас на велику ріку за кілька кілометрів від міста, а пізніше забирав. Було це майже безлюдне місце — широкий і плаский, укритий рінню берег із високими кущами верболозу, і ми розстилали наш коц і рушники там, де нам найбільше подобалося, і засмагали або купалися. Ріка була плиткою, з глибокими місцями тільки тут і там, і мама плавала, де глибоко, а ми з Норою хлюпалися біля берега. Мама плавала безшумно, наче олійна калюжа на водяній поверхні, що постійно міняє форму.

Тато зазвичай сидів або лежав на коці й читав газету або грав сам із собою в шахи.

І на пікніки?

Мама знову готувала наїдки, і ми вирушали до пагорбів за містом і влаштовували пікнік на вершині одного з них посеред поля у високій траві або на узліссі, серед невисоких дерев. Зазвичай нас було четверо, але іноді з нами ходили друзі батьків. Ця пара мала двійко дівчат Нориного віку, і вона з ними гралася, а я грався сам або слухав, про що говорять батьки та двоє інших дорослих. Тато іноді грав у шахи з чоловіком, якщо той був, а так грав сам, а я спостерігав, як він рухає фігури, і питав його про гру.

Збирали гриби та ягоди?

У прохолодних лісах пахло смолою, соснові голки нагадували коротко підстрижене волосся, через них земля робилася слизькою, тож, зробивши необачний крок, можна було послизнутися і впасти; із землі випиналися гриби, як сором’язливі маленькі звірятка, що бояться або не можуть продертися назовні, а деякі гриби стояли кремезні й пихаті, наче кидаючи виклик тим, хто їх збирає. Ті, що з маленькими шапинками на великих, товстих, як барильце, ніжках, звалися білі, вони були найкращі, особливо засмажені в сметанному соусі, але мені також смакували маленькі жовті лисички й сині або пурпурові голубінки, та й усі інші, що їх ми збирали.

Під сильним сонцем на галявинах було спекотно, і комахи там гули, ніби арфа, струни якої смикнули, а саму її кинули в траву, але інструмент і далі бринів. У траві виблискували суниці, ніби краплі солодкої запашної крові, і я нишпорив пальцями під листям на довгій звивистій лозі, шукаючи приховану малину й ожину, а коли їх знаходив, ягідки були м’які й покірні, не пручалися, коли я їх зривав, і не намагалися втекти. Афина ж росла на невисоких густих кущах, і зривати її треба було спеціальним дерев’яним гребінцем, чешучи ним листя, наче волосся.

Цирк?

Я бачив кілька цирків, коли ми провідували бабу, але особливо запам’ятався мені один: з родиною акробатів, що виконувала все, що можна, а наприкінці зібралась у піраміду з них усіх — батька, матері, двох хлопців, дівчинки й чорно-білого песика із закрученим хвостом.

Усі, за винятком песика, мали на собі чорно-білі смугасті нероздільні купальники з короткими рукавами. Батько стояв, зігнувши ноги в колінах і розставивши їх широко на великій білій дошці, що балансувала на величезній чорній залізній кулі, його руки розпростерті, а мати сиділа в нього на шиї, охопивши ногами його груди й засунувши стопи під пахви, руки її були так само розпростерті, як у чоловіка. Більші за дівчинку хлопці стояли на батькових стегнах, відхилившись від нього, тримаючись за його руки, дівчинка сиділа на шиї в матері, так само, як та сиділа на шиї чоловіка, широко розвівши руки, як і батьки, а песик вправно згорнувся клубочком у неї на голові. Він викараскався туди сам, видираючись по тілах швидко й майстерно, наче мавпеня.

Піраміда доволі довго стояла непорушно, всі члени родини, за винятком батька й песика, усміхалися. Вираз обличчя першого вказував на неймовірну напругу, яку він витримував: лице набрякло від крові, набуло темно-червоного, майже чорного відтінку, губи були щільно зімкнені, щоки й очі випнулися, м’язи та вени під шкірою звивалися, наче змії, що намагаються вирватися на волю. Було ясно, що йому ставало дедалі важче, аж ось, коли здавалося, що він не втримає, десь пролунав постріл, і вся фігура миттєво розсипалася, кожен зістрибнув на підлогу й уклонився, включно з песиком.

Публіка винагородила їх схвальним криком та оплесками, вони ще довго стояли, багато разів кланялись, а батько важко хапав повітря, намагаючись віддихнутися.

Карликове слоненя?

Ще мене захопило в цьому цирку біле карликове слоненя, завбільшки із сенбернара. Його хазяїном був підстаркуватий голомозий пан в окулярах із позолоченою оправою, і слоненя за його наказом виробляло різні фокуси: рахувало, відбиваючи ногою, і називало по літерах імена, вказуючи хоботом на табличку з абеткою.

Тварина так мене розхвилювала, що вночі я не міг заснути й хотів побачити його знову наступного дня. Був понеділок, і цирк цього дня виїздив, тож я не мав можливості знову побувати на виставі, але, побачивши моє хвилювання, мама повела мене до циркового табору, і нам дозволили пройти до хазяїнового причепа.

Він був менший за інші, але дуже гарний, із жовтої лакованої деревини, прикрашений мосяжем і з круглим зеленим металевим верхом з мосяжними жолобками навколо. Мама постукала в двері, і коли хазяїн почув, чому ми прийшли, запросив нас увійти. Слоненя було за невеличкою огорожею в дальньому кутку причепа, поруч стояли два блакитні фотелі й така ж канапа. Шкіра слоненяти була радше блідо-сірою, ніж чисто-білою, а в складках — блакитною, як позначки, що залишає на папері калька, якщо провести по ній чимось гострим.

Ми всілися на канапі, а хазяїн зі слоненям — у фотелях. Тварина сиділа дещо незграбно, підпершись передньою ногою і зацікавлено вдивляючись у мене своїми лискучими червоними оченятами старого мудреця. Коли