Ельфріде - Недосконалі. Метаморфоза, Ельфріде

Це, що, Мервін? Не може бути! Мервіна не існує в реальності!
Напевно, голос просто дуже схожий...
— Ти ще хто, кульгавий Ромео? — злобно кидає другий.
— А ну йди сюди! — виникає голос третього зловмисника.
І тут вдалині лунає звучання поліцейської сирени. Я не бачу, але відчуваю, як бандити лякаються.
— Поліція! — у паніці кричить перший.
Вони різко зриваються з місця і біжать геть.
Незнайомий рятівник підходить і простягає мені долоню. Беру її і підіймаюся на ноги. У нього тепла, міцна долоня.
— Дякую, — киваю.
Він мовчить. Чую, що поліцейська сирена віддаляється в іншому напрямку.
— Ти справді викликав поліцію?
— Ні, я сблефував. Пощастило, що вони повелися, — відповідає хлопець.
Мене не полишає відчуття, що зі мною говорить Мервін. Голос шалено схожий. У грудях тремтить від такого збігу, і я запитую:
— Як тебе звати?
Здається, співрозмовник у легкому здивуванні.
— Марк, — неголосно відповідає через кілька секунд.
Марк. Я дивуюся, згадуючи, що в Мервіна був друг Марк, якого вбило чудовисько. З іншого боку, що з того? Наче у світі мало імен, що повторюються...
— Марк? Приємно познайомитися. Я Елайза. Ще раз дякую, що допоміг, — намагаюся сказати це з усією вдячністю.
Між нами настає незручна пауза. Мені хочеться від неї втекти, але сліпота і ситуація не дозволяють. Доводиться переминатися з ноги на ногу, думаючи, що сказати. Марк мене випереджає:
— Це поганий район. Де ти живеш?
— На Мейбл-стріт 27.
— Краще я тебе проводжу, — пропонує він. — Так буде безпечніше.
— Зачекай, — я згадую щось важливе. — Тут десь моя собака, вона злякалася, — кажу схвильовано.
— Герда? Гердо, до мене! — кричу.
Жодного відгуку. Де ж вона? Може, так злякалася, що втекла геть, у якісь провулки? Забилася в темний кут і сидить там, скиглячи? Від цих думок у мене стискається серце. Не можна її так втратити!
— Ось же вона, — раптом каже Марк.
— Герда?
Нарешті чую, як собака обережно перебирає лапами. Вона боязко підходить до нас.
— Як вона? Не поранена? — неспокійно запитую в Марка.
Сідаю на коліна й обмацую Герду: м'яка пишна шість, мокрий ніс. Начебто все, як зазвичай.
— Виглядає нормально, — відчуваю, що Марк опускається поруч із нами. Герда починає порикувати в його бік.
— Тихіше, Гердо. Це свої. Це, правда, свої, — втішаю її, обіймаю. Гладжу, і моя рука зустрічається з рукою Марка, який чухає Герду за вухом. Він ніяково відсмикує долоню. Я ніяковію через це.
— Це мій собака-поводир, — думаю, він одразу зрозумів, але все одно пояснюю.
— Красива, — відповідає Марк.
— Я думала, що із собакою не потраплю в подібну... біду.
— Собаки непогано захищають. Але це не гарант. У тебе є друзі, сім'я? — відчуваю, йому ніяково питати про особисте.
— Так, є.
— Тобі варто ходити з кимось із них. Особливо такими провулками.
— Мене завів сюди дурний навігатор, — натягую усмішку. — Іноді технології хочуть нас убити.
Марк посміхається у відповідь на мої слова. 
— Це точно. Гаразд, ходімо. Я знаю, як вийти на Мейбл-стріт.
Я намацую повідець, і знову тримаю Герду. На серце нарешті лягає полегшення, панічна атака відступає. Тепер, коли бандити втекли, а поруч Марк і Герда, мені не страшно.
Я посміхаюся, і йду з новим знайомим. За його шаркаючими кроками і звуками тростини дещо розумію.
«Ти ще хто, кульгавий Ромео?» — сказав один із бандитів.
Мабуть, юнак, дійсно, кульгавий. Не хочу питати про це, щоб не збентежити. Так само він нічого не говорить про мою сліпоту. Ми прикидаємося. Поводимося так, немов ми абсолютно звичайні, і Марк просто проводжає мене додому.
У голову приходить божевільна думка. Я згадую, що якось чула, що всі обличчя, які бачимо уві сні, ми одного разу зустрічали наяву. Якщо Мервін — плід моєї уяви, то чи може бути, що колись раніше я вже чула голос Марка, і моя підсвідомість перенесла його на Мервіна? Теорія здається цікавою, і навіть правдоподібною. Але перш ніж я відкриваю рота, Марк мене випереджає:
— Ми не зустрічалися раніше? — запитує він. — Здається, я тебе вже бачив.
Я замислююся.
— Раніше я вчилася в старшій школі Ріверв'ю.
— Оу... — Марк замислюється. — Я там не був. Я з Академії Святої Трійці.
— Це приватна католицька школа? — трохи дивуюся.
— Так, вона. Мої батьки дуже релігійні, — просто відповідає Марк.
— А ти?
— Не так сильно...
— Ти не віриш у Бога?
— Я вірю, що ми абсолютно не розуміємо світ навколо нас. Я вірю в мультивсесвіт.
Я дивуюся ще сильніше.
— Ого. У тебе цікавий погляд на світ.
Його голос, усе-таки, відрізняється від Мервіна. Він не такий упевнений, не такий гучний. У ньому є нотки сумніву, відтінки чогось іншого. Чогось, не властивого Мервіну.

Марк іде повільно, щоб я встигала за ним. Я орієнтуюся на його кроки, тростину і Герду. Орієнтирів так багато, що іноді я збиваюся, і частіше концентруюся лише на одному. Просто зараз: на кроках хлопця. Холодний вітер дме в обличчя, і змушує мерзнути. Я думаю про те, як там тато, і в цей момент телефон дзвонить. Я зупиняюся, беру слухавку, і чую його схвильований голос:
— Елайзо, ти де?!
— Я гуляла в парку з Гердою, тату. Не хвилюйся. Я вже майже вдома.
— Не можна ж так робити! Ти уявляєш, як я за тебе переживаю?! — тато в паніці.
— Я скоро буду.
— Я зустріну тебе! — вимагає він.
— Добре.
Зітхаю і кладу слухавку. Незручно перед Марком. Відчуваю себе маленькою дитиною.
— Мене зустріне тато. Напевно, краще, щоб він не бачив тебе.
Марк хмикає.
— Добре. Я доведу тебе до повороту, і піду. Мені, все одно, в інший бік.
Я киваю. Коли ми з Марком розходимося, то розумію, що не дізналася його телефону або адреси. І мені чомусь стає сумно. Здається, я б хотіла мати такого друга, як він.
Кого-небудь, схожого на Мервіна.