Юлія Рудишина - Танок Полудниці, Юлія Рудишина

Роксоляна знову, як рік тому, стояла біля зжатого жита та дивилась у золотавий туман, дихала літньою спекою та тримала у руках віночок. Але цього разу в нього вплела вона дивну руту, що немов вогонь жевріла серед колосків та волошок – синіх як вода у струмочку, як небо повесні… І полин гіркий там був серед квітів – його дуже русалки-нявки бояться… Але в другій руці у панночці був інший вінок. Сухий та тьмяний.

Майже мертвий.

Віночок з ламких сірих волошок, який знайшла вона посеред зимного полю в ніч духів. Ніч Карачуна. Повелитель зими тоді дуже ярився, метелиця кружляла над селом та скелями, а на білому снігу, неторкнутому снігу – синіли свіжі літні квіти. Якщо не було слідів – хто приніс їх?

Панночка одразу зрозуміла – не простий то віночок. Вона ще по осені відчувала, що хтось поруч ходить невидимими стежинками, дивиться на неї пташиними очима, котрі прилітають до її хати, листям торкається її, вітром співає тужні пісні… І вона всім серцем вірила, що то Василь з потойбіччя їй знак подає. Що пам’ятає. Любить.

І тепер вона не могла й думки допустити, що не визволить його з тої сторони.

- Прийшла… - зміїне шипіння роздалось над головою, і сонце закрила чорна тінь.

Панночка з острахом дивилась на істоту, з якою танцювала на тих обжинках, кому дари принесла, кому довірилась… Правду люди кажуть – не можна не в чому вірити нечистій силі.

- Прийшла, - рівно відповіла дівчина, намагаючись не трястись від жаху. – Чи пам’ятаєш наш уговор, сонячна панно?

- Пам’ятаю… - схилилась русалка нижче, і патлате волосся її плеснулося золотою хвилею на зжате жито, а очі потемнішали. – Не впізнає тебе твій леґінь – назавжди зі мною лишиться…

З туману вийшов Василь – такий же стрункий та ясноокий, яким його панночка пам’ятала. Навколо нього стрибали потерчата в білих сорочечках, діти польового з зеленими чубчиками та оченятами-волошками тягнули його за рукава, не даючи ходу.

- Не йди від нас, братчику, - хникали.

Три русалки білі як мерці стирчали за його спиною та ощирились раптом на панночку Роксоляну. А вона в їх бік віночок з полином простягнула та посміхнулась переможно. Зашипіли вони та й відступили.

А Василь здивовано дивися на панночку.

- Мій він… мій давно… - прошепотіла русалка польова, і немов громовиця пронеслась над полем, почорніли небеса, сонечко щезло. Дикий вітер налетів, жбурляючи сухе листя.

- Я принесла тобі… віночок твій, - промовила тихо панночка, роблячи крок до Василя. Та й наділа йому на голову сухі волошки.

Засичала русалка, заричала диким звіром, туманом обернулась, хотіла оповити парубка, але ні – не пустила її Межа.

Бо опинилась вона у своєму потойбіччі – а він у світ людей повернувся. Простягнув руки до панночки, спалахнули його очі спогадами та любов’ю. Потерчата та діточки польового розбіглися хто куди, ховаючись, русалки з плескотом у річці сховались… А двоє закоханих стояли на краю зжатого поля та й надивитись одне на одного не могли.

Вщухав вітер, бурштин сонця знову лився на землю, а здалека доносились пісні та гомін голосів. І так радий Василь був чути людськи голоси, хто б тільки знав. А люди йшла краєм поля, славили світлих богів та духів, співали-щебетали. Та й справляли обжинки, радувались врожаю. На щастя сподівались.

Кінець