Юлія Рудишина - Танок Полудниці, Юлія Рудишина

5

Роксоляна зупинилась, коли вщухла дика музика, що несамовито кликала її до танку. Сонце сідало, рожевим золотом заливаючи поля та діброви, і здавалось, що то не туман стелиться навкруги – м’яка ковдра манить до землі. І здалеку доноситься спів чарівний – голоси тонкі, кришталеві, немов струмочок бринить. А може, й справді то водиця співала.

- Яка баска… - почувсь зміїний шепіт, і з туману винирнула бабця з серпом, що був весь у крові, і великі червоні краплі падали з нього на землю і розквітали маками та ружами, а інколи перетворювались у камінчики коштовні. – Невже спромоглася… майже спромоглася… давно мені так добре не танцювалось…

- Де я? – відсахнулась панночка. У голові мутилось, ноги її не тримали, і така слабкість її охопила – немов працювала декілька днів без сну та відпочинку, і останнє, що вона пам’ятала – як йшла з вінком та дарами для духів до поля, як глечик та їжу ставила біля нивки. Невже день промайнув? Вона злякано дивилась на розхристану страшну жінку – волосся сиве до землі зміями в’ється, спутане, з колосками та травинками, стрічками незнамо вже якого кольору, що вимазались у трав’яному соці, в сорочці подертій та підпаленій. І серп блищить в останніх сонячних промінчиках. І вінок – її вінок! – зеленіє на голові у цієї почвари...

Немов сон все. І не віриться, що все наяву. Панночка у відчаї вщипнула себе, відчула гострий біль – але ні, не прокинулась від жахіття. А небо чорніє, і з лісів йдуть мари, закутані в сірий туман, несуть з собою страхіття. Тягнуть до панночки руки свої кістляві… Гострі пазури, схожі на пташині, ось-ось вчепляться… потягнуть у небуття.

- Росколяна! – відчайдушний крик покотивсь під сірим небом, по-над полем потойбічним, і здригнулись мари, зашипіли, відповзли осторонь. Дивляться чорними очима, кістки їх блищать порцеляною… страшні почвари іншого світу рано зрадувались, що отримають свіжу кров людську.

- Згинь звідсіля… поки ще можеш, - заскрипіла кістками житнянка і засвітились могильним світом її зірниці у чорних проваллях замість очей. – Немає вороття тому, хто в наш світ зайде, чи ти того не знаєш, дурне теля?.. тікай… поки можеш…

- Васильку! – метнулась до нього панночка, ледве стримуючи сльози. – Не кидай мене тут, милий мій, не кидай!

І раптом все згадала – і договір з нечистою силою, і танок свій з русалкою польовою, і як сама, за своєю волею, зробила перший крок у потойбіччя, побачивши кістляву мару через віночок. В цей день, коли люди свято врожаю справляють, відкриваються брами до мертвого світу, і не буде вороття тому, хто був занадто легковажним…

І перетанцювати вона Полудницю не змогла – зговір був до сутінок кружляти на полі, а панночка зупинилась, коли ще сонце не сіло повністю.

І в цей час згасало поволі воно, і смоляні сутінки почали вкривати землю та зачароване поле – тільки зелені вогники мертвих душ світились у темряві та примарне місячне сяйво сріблом лягало на трави.

- Ти що обіцяла? – мить – і вже поруч стоїть та щититься почвара з віночком на сивому волоссі. – Програєш – залишишся навічно зі мною танцювати… Нема вороття, немає тобі стежинки додому…

- Відпусти її, - встав вперед Василь, похмуро на мару дивлячись. – Забери мене, але її відпусти. Буду тобі вірно служити хоч все життя і небуття – але не губи панночку.

Скрикнула за його спиною Роксоляна, всміхнулась жорстко кістлява тінь, наблизивши страшне обличчя до хлопця. Відчув він сморід розритої могили, гнилість вмираючих квітів, солодко-залізний присмак свіжою крові відчув на своїх губах – немов цілунком проклятим торкнулась його русалка.

- Служити будеш?... – прошипіла вона. – А серце, серце своє мені віддати?..

- Хоч серце, хоч всю кров мою, хоч душу – все бери. Тільки панночку відпусти…

Заридала за спиною Роксоляна, схопила парубка за плечі, притиснула до себе, щось кричала вона – але вже не чув Василь. Все межа між ними ставала – панночка залишалась в світі живих, він уходив у потойбіччя. Навіть руки її, живі долоні здались холодними як лід.

- А давайте ще пограємо, - вищирилась Полудниця, метнувшись вихором до панночки. – Приходь через рік. Як він тебе згадає, то відпущу. Перевіримо, чи таке щире ваше людське кохання… Чи зможе воно мої чари здолати…. Приходь на наступні обжинки, панночко Роксоляно… Я буду тебе чекати…

І зникла разом з парубком, тільки чорний попіл та скривавлені трави залишились на тому місці, де тільки-но стояв Василь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍