Наналі Найт - Дрімляндія, Наналі Найт

 Зранку, після сніданку Айлін і Корін збиралися у шлях. Дівчина знову знайшла якесь старе плаття та мантію з капюшоном Ві та надягла його, заплела коси,  поки сам вартовий натягнув на себе обладунки. Ціона з Ві збирали сумки їм у подорож з провізією та іншим. 
-Ціона, ти з нами?-запитала Айлін.
-Звісно!-відповіла вона та сіла на голову дівчини.
 Корін обернувся до Ві.
-А ти?
-Я ні.-помотала головою та.-Треба за домівкою і бізнесом слідкувати. Але, якщо що, то кличте-прибіжу за мить!
-Не сумніваюся, знаєте.-згадав ніч і віяло, що поцілило голкою у віконце.-Дякую за дах на ніч, magandang araw sa itaas!
-Мagandang araw sa itaas, друже! Не наробіть лиха також.
 Вона обійняла подругу та поклала свій палець на голівку феї на прощання.
-Візьміть коней унизу, я повідомлю сусіду, що ви їх узяли.
-А він дозволить їх забрати?-запитала Айлін.
-Звісно! Він вже як десять років з ліжка не встає, тому коні без діла.-розповіла та.-Тому навіть безкоштовно віддав би.
-Ну, добре. Тоді прощавай, подруга.
-Коли буде складно, завжди пам'ятай слова моєї бабусі.-нагадала Ві.-Будь людиною попри все.
-Буду пам'ятати.
 Вони вийшли з будівлі, спустилися з дерева та узяли коней, що були на прив'язі до гілки. Вони були білі з синім волоссям, наче єдинороги, але без рогу. 
-Ти коли-небудь їздила на коні?-спитав Корін.
-В дитинстві часто.-відповіла Айлін.-Але чи зможу згадати...
-Треба перевірити!
 Він допоміг їй усістися на сідло конячки з серденьком на обличчі над очима. Спочатку дівчина не дуже почувалася на ньому, але через пару хвилин вже впевнено сиділа.
-Вийшло!-сміялися вона, тримаючись за поводи.-В мене дійсно вийшло!
-Радий за тебе, подруго.-заліз на свого Корін.-А тепер поїхали.
 Вони їхали полями із дивними квітами різних кольорів, через маленькі села та обходили великі жовто-зелені озера.
 Все ж таки, Айлін дуже подобається цей незвичний світ. Він нагадує кольорову дитячу казку, з якої не хочеться виходити. 
 Корін зупинився біля ліса, вона біля нього. Ліс був темним, з нього через вітер, що дує в їх бік, виглядає павутиння. 
-Нам потрібно його перетнути?-запитала Айлін.
-Так, але швидко.-кивнув Корін.-Це павучий ліс, в якому живуть павуки різних розмірів і їдять різне. Не кортить бути їх вечерею.
-Згодна, не хочеться.
-Я піду уперед, ти за мною. Не відставай в ніякому разі!-він натягнув шолом та дістав меча.-Якщо що, то клич мене. Ходімо.
  Айлін зітхнула, натягнула капюшон на голову і пустила галопом коня за ним. 
 Гілки врізалися з павутинням в обличчя, деякі павуки висіли на гілках навколо них. Корені дерев збивали з ніг коня Айлін, їй важче і важче слідкувати за вартовим.
 Коли вони неслися, перед лицем вискочив великий чорний павук, який почав летіти на павутині до неї. Айлін вспіла наклонити голову та проїхати далі, але почула вереск Ціони.
 Та зупинила коня та обернулася. Павук ніс своїми маленькими лапками по деревам фею.
-Ціона, тримайся!-крикнула їй та.-Я йду до тебе. 
 Вона розвернулася та погналася за павучком. Корін помітив, що супутниця розвернулася, тому поїхав за нею.
-Айлін, повернись!-прокричав він.-Це небезпечно!
-Я повинна повернути Ціону!
 Вона бігала та оминала гілки і павутиння, слідкуючи за пилкою Ціони, що світилася у цій темряві.
 Павук різко звернув з шляху та Айлін навіть не помітила через це павутиння над головою. Воно перекрило їй зір, вона впала з сідла, кінь втік.
 Дівчина прибрала павутиння разом з капюшоном та оглянула усе, аби знайти Ціону чи хоча б коня. Її окружили багато павуків, що дивились на неї  своїми червоними очима. В одного із павуків у лапках Ціона.
-Не чіпайте її!-прохала вона.-Відпустіть, будь ласка!
 Але павуки розсміялися людським голосом!
-Дуже смішно, мандрівниця! Але й ти підеш нам на вечерю.
-Тим паче це людина!-сказав інший.-Цікаво, яка вона на смак. 
-Ніякої людини не їсти!
 До них пройшла павучиха-людина білого кольору. В неї багато рук та очей, великі щелепи. Вона підійшла до Айлін, захищаючи її своїм тілом.
-Людина рідкісна істота!-проговорила вона.-Я забороняю її їсти. 
-Але ж вони нас вбивали!-заперечив один з павуків.
 Павучиха зашипіла на нього і той швидко замовк. Потім вона обернулася до Айлін.
-Вибач за моїх підлеглих. Мене звуть Арахне, я володарка цього лісу і королева, матір павуків. Як тебе звати, дитя людське?
-Айлін.-вона, не замислившись, простягла руку їй. Арахне з усмішкою потиснула її однією з своїх лапок.-Ви мене відпускаєте?
-Так, люба. Йди.
-А можна забрати свою подругу?-дівчина вказала на фею в щелепі павука.-Ось вона, Ціона.
-Ні.-твердо відповіла та.-Ми б залюбки, але нам навіть нічого їсти! Ні одної комахи за пару років.
 Айлін замислилася, дивлячись на фею. З-за дерев вийшов Корін з конями. Він здивовано оглянув павуків та їх королеву.
-Я так розумію, ми у великій халепі?-запитав він.
-Це твій друг?-запитала Арахне.
-Так, це Корін.-кивнула та.-Він мене супроводжує.
-Тоді забирайтеся звідси, поки я його не забрала собі. Ельфів я давно теж не куштувала. 
-Айлін, ходімо скоріше.-прохав Корін.-Будь ласка.
 Але вона стояла на місці, міркуючи як врятувати Ціону. І придумала. Айлін дістала з сумки з провізією малесенький мішечок з насінням, яке 
світилося слабким світлом у долоні.
-Якщо я знайду спосіб приманити комах вам, то ви відпустите Ціону?-запитала у Арахни та.
-Думаю, так.-відповіла вона.
 Тоді Айлін підійшла обережно до павука з Ціоною.
-Можеш дати мені трохи свого пилку?
-Авжеж!
 Ціона потрусила над долонею дівчини крилами та пилок посипався на неї. Айлін стиснула його у кулак та пересипала зернятка з пилкою у іншу долоню.
-Коріне, допоможи мені сісти на коня.-прохала його подруга. Вартовий без зайвих запитань допоміг залізти на коня, а після однією рукою за поводи вона вела його по лісу, розсипаючи насіння.
 Коли воно падало на землю з пилком, то одразу розквітало у яскраві жовті квітки-ліхтарики, що освітлювали потроху ліс. Пройшла вона з ним декілька хвилин, поки більша частина території не було у світлі.
 Не чекаючи хвилини, вже виповзли комахи з своїх сховищ на світло. Побачивши їжу, павуки швидко накинулись на неї. Один з павуків відпустив Ціону та вона підлетіла обіймати Айлін.
-Ти молодець!-заявила вона.
-Дійсно розумне рішення.-погодилася Арахне, клацнув своєю щелепою.-Люди завжди були розумні, але іноді вони не розуміли цього або використовували не задля добрих речей.
-Не можу не погодитися з вами.-кивнула Айлін.-Ми можемо йти?
-Звісно! Дякую тобі, людино. Я завжди буду пам'ятати тебе. Мagandang araw sa itaas!
-Maganda...Йой, і не вимовлю! 
-Тоді скажемо на твоїй мові.-усміхнувся Корін, що підійшов на коні до неї.-Гарного сонця над головою!
-Дякую, щасти вам.
 Ціона всілася на плече Айлін і вони вирушили далі по лісу. Павуки шанобливо показували шлях до виходу з лісу своїми лапками. Ніхто їм не заважав проходити далі. Коли світло сонця пробивалося крізь гілки дерев того лісу, вже вийшли на звичайні квіткові поля. 
 Пройшовши кілька метрів, вони вирішили зробити перевал. Вони всілися на вже зелену травичку та вирішили поїсти. Коні ходили біля них та щипали травичку.
-Треба дати їм ім'я.-сказала Айлін, куштуючи з баночки суп від Ві.-Як хочеш назвати свого?
-А це обов'язково?-запитав Корін.
-Ну звісно ж! Вони з нами будуть увесь шлях!
-Ну, добре.-всміхнувся він та почав стукати пальцями по шолому, міркуючи над ім'ям.-Може Друг? Як тобі?
-Дуже нудне, Коріне. Дуже.
-Гаразд, тоді...Гратін?
-О, ось це схоже на хороше ім'я. 
-А ти? Як свого тоді назвеш?
 Айлін обернулася до свого, який теж подивився на неї. Сіре серденько на обличчі дало ідею для його клички.
-Його звуть Харт.-відповіла вона і всміхнулась.
-Цікаве ім'я. Мені подобається.-сказав вартовий.
 Вони ще півгодини відпочивали та їли, а після вирушили далі по квітчастому полю.