Анні Ксандр - Доля зовсім близько, Анні Ксандр

Вибір впав на досить престижний ресторан в центрі Києва. Зайнявши вільний столик біля вікна, Ян замовив собі вечерю. Доки чекав, то встиг роздивитися чимало заклопотаних людей, але які водночас раділи життю. Переважно усі вони були в компанії, а дехто, як і він, були одинаками. Вкотре Ян ловив себе на думці, що життя спливало, а думати про власну сім’ю не було часу. Хоча насправді проблема була не в часі, а в тому, що Гринко боявся втрати.

Втративши батьків, йому здавалося, що коли знайдеться жінка, яка відповідатиме його вимогам і яку(цілком можливо) він наважиться покохати, він втратить і її… Безглуздо, як часом переконував себе Гринко, але все ж не переступав цю межу. Саме тому Ян з головою поринув у роботу…

Невдовзі принесли ароматну вечерю. Та щойно офіціант пішов, над головою Яна пролунав жіночий голос:

— Дозволите?

Гринко на мить розгубився, оцінюючи красуню, що постала перед ним. Струнка, яскрава, з довгим чорним волоссям, яке ледь приховувало її округлі форми… Яну здалося, що ця модель помилилася столиком, але усмішка запевняла в іншому — вона прийшла цілеспрямовано до нього.

— Прошу, — невпевнено все ж відповів Ян і вказав на місце перед собою, озирнувшись на декілька вільних столиків.

— Вибачте, що потурбувала вас… — почала дівчина, не перестаючи всміхатися. Але Ян помітив, як знервовано вона перебирала доглянутими пальцями. — Мене звати Діана, я веду блоги про життя, тренди та цікавих людей…

Гринко здивовано смикнув бровою, з нетерпінням чекаючи, щоб приступити до своєї вечері.

— Перепрошую, може, ви щось бажаєте?

Дівчина розгубилася на мить, а потім радісно замахала головою. Ян одразу ж підняв руку, аби до них підійшов офіціант. Словом, смачна вечеря супроводжувалася компанією вродливої дівчини та безупинними розмовами про її блоги, красу і несправедливість життя. Іноді Гринко все ж вдавалося вставити й своїх декілька речень, але переговорити блогера, мабуть, було чимось фантастичним.

Втім, в такій атмосфері Ян принаймні не думав про конкурс і про звичні речі. Та й всміхатися дівчині також виявилося приємно, хоча іноді її жарти здавалися геть не смішними. Однак, коли Діана почала підходити до суті «проблеми», Гринко сміятися перестав.

— Тобто, таким чином ти вирішила, що я зміню автора в рукописі?

— Ну… Так.

— І нічого іншого, як направити до мене брата, ти не придумала? — напружено уточнив, спершись на м’яку спинку крісла.

Діана зніяковіло кліпнула довгими віями, а потім винувато всміхнулася.

— Я чесно не хотіла… Але як би інакше я знайшла цю можливість? Несправедливо, коли люди так поводяться з іншими, а я ж вкладала душу в ту книгу… А вона мала тільки відредагувати… — схлипнула дівчина, відвівши погляд спершу вбік, а потім на свої руки. — І потім я дізналася, що вона викрала мій текст, весь до останнього слова…

— Діано, це питання потрібно було вирішувати в судовому порядку, якщо твої права порушили. А я не маю права втручатися і навіть спілкуватися з авторами.

— Та вона все так швидко зробила, що я й зрозуміти нічого не встигла…

Діана так вміло тиснула на жалість, що Ян все ж почав втрачати пильність. Звісно, бо дуже важко встояти поряд із такою дівчиною. Ця вечеря остаточно спантеличила чоловіка. Якщо її брату відмовити було легко, то чомусь тепер він вагався. Яну здавалося, що чим більше він часу проводив поряд із Діаною, тим більше він втрачав розум та свою професійну витримку. Втім, невдовзі дзвінок тітки Марії виявився мало не рятівним. Гринко навіть сам здивувався такій раптовості, але, перепросивши та розрахувавшись за вечерю, він поквапився додому.

Від’їхавши від ресторану, біля дороги Ян помітив жінку, яка виставила руку, в надії зупинити авто. Зупинившись перед нею, Гринко зачекав лише мить перед тим, як дверцята відчинилися, а на нього подивилася вродлива дівчина глибоким смарагдовим поглядом.

— Дякую, що зупинився, — сказала вона оксамитовим голосом і сіла поряд.

Ян чомусь очей від неї відвести не міг, особливо, коли дівчина розмовляла чи всміхалась.

— Без проблем. Куди треба?

— Та мені тут недалеко, — відповіла вона, грайливо прикусивши губу. — Нам по дорозі, Яне.

Чоловік різко глянув на неї, не наважуючись тепер заговорити. В самого ж промайнули думки, що занадто багато людей знає про нього, але про кого нічого не знає він. Дівчина не мов почула його думки й промовила:

— За дзвінок вибач, але я мала якось втрутитись. — Гринко тепер напружився, але дівчина випередила його і додала: — Мене звати Коронація. Не варто довіряти усім, Яне.

— Тобі також?

— Я не входжу в їхнє число.

— То що ти таке? Чи це мені примарилося? — запитав Ян, повернувши на перехресті ліворуч.

— Фея, муза, чарівниця — називай як хочеш.

— Божевілля… — пробурмотів Ян, втупившись на дорогу.

Та перед його очима Коронація враз декілька разів клацнула пальцями, аби привернути його увагу і довести, що вона ніяка не примара.

— Ти граєшся з вогнем, Яне. Не варто втрачати голову одразу, як побачив гарну дівчину.