Анні Ксандр - Доля зовсім близько, Анні Ксандр

Відчайдушні кроки

Для Яна час немов рухався по колу. День у день він ретельно вчитувався в роботи учасників, а в кінці прочитаного виставляв оцінки за власною шкалою. Різноманітні стилі авторів часом здавалися йому неперевершеними, а часом змушували застигати кожен м’яз на його обличчі від того, наскільки важко було те читати. Так, іноді з-поміж таких текстів Гринко міг виділити гарну ідею, динаміку чи вміння автора володіти мовою, але стиль… Як то кажуть — «кров з очей».

Втім, було серед рукописів чимало таких, які Ян помічав наліпкою: «Повернутися». Та повернутися хотів не через те, що там було багато помилок чи хотілося зрозуміти зміст написаного. Ні. Ті роботи здавалися для журі бездоганними та оригінальними. А одна навіть отримала окрему наліпку з поміткою «+».

Одного з зимових вечорів, коли Ян зробив перерву на каву, пролунав дзвінок його мобільного. Чоловік здивовано поглянув на невідомий номер, але все ж прийняв виклик.

— Слухаю.

— Вітаю, пане Гринко. Мені дали ваш номер… — почулося у динаміка, та Ян суворо перебив:

— Можна поцікавитися, хто саме?

— Власне, то неважливо, бо я до вас у справі, — байдуже пролунало у слухавці. — Ви мене, звісно, не знаєте, але дуже добрий знайомив порекомендував вас…

— Послухайте, хто ви там є, навряд чи я зможу допомогти вам, — роздратовано знову прошипів Ян, спершись на підвіконня у кухні. — В мене немає часу на порожні балачки. Зверніться по допомогу до «знайомих». На все добре.

І роздратовано завершив виклик. Насупивши брови, Ян намагався зметикувати, хто і для чого дав його номер стороннім особам. В Україні його номер мала тільки тітка Марія та дехто з організаторів конкурсу. Зробивши каву, чоловік повернувся до рукописів, але в думки знову поверталася дивна розмова…

Через декілька днів Ян про неї взагалі забув і активно працював над творами. Потім тільки залишиться передивитися рукописи з помітками. Втім, одного сонячного зимового дня на Яна чекала досить цікава і несподівана зустріч. Мабуть, одну з таким Гринко сміливо міг би описати в одному зі своїх романів.

Отже, повертаючись додому, Яна перестріли декілька чоловіків — буцматих таких, які зазвичай трапляються в книгах на сторінках поряд з антагоністом або головним героєм, ну або ж в реальності поряд з селебріті та чиновниками. Ян уважно зважив поглядом кожного з них і спробував обійти, немов не розумів нічого, проте один із них виставив перед ним руку, перекривши дорогу.

— Пане Гринко, з вами хочуть поговорити, — сказав басом.

— Он як… — видихнув Ян і подивився на авто неподалік.

Опиратися було марно, тому й сам підійшов до автівки. Один із бугаїв відчинив задні дверцята, запрошуючи сісти. В салоні на Яна вже чекав чоловік, трохи старший за нього. Можливо, років на десять, але не більше — це точно. Ошатно вдягнений, доглянутий та напрочуд серйозний. Подивився на Яна і з цікавістю, і з незначним незадоволенням.

— Ви змусили шукати вас, пане Гринко. В мене, бачте, також часу не так вже й багато, — почав той, щойно Ян розкрив рота.

— У вас була можливість уникнути цього, пане…

Та незнайомець проігнорував потребу представитися й продовжив:

— Отже, слухайте мене. Сталася прикра помилка і в моєї сестри викрали рукопис, в який вона всю душу вклала… І який наразі перебуває серед конкурсних робіт… — чоловік запитально поглянув на Яна, який з недовірою підтиснув губи та зіщулив очі, але максимально намагався вдавати зацікавленість цим монологом. — Вона дуже засмутилася через цю прикрість і, самі ж розумієте, хочеться якось зарадити цьому… Власне, ось що я пропоную: ви змінюєте ім’я автора на потрібному творі й робите все можливе, аби саме рукопис сестри зайняв переможне місце. Звісно ж, з мого боку гарантую гарну оплату. Тому, сподіваюсь, ми домовилися.

Якусь мить Ян ошелешено дивився на чоловіка, час від часу криво всміхаючись. Та десь після хвилини цих дивоглядок, Гринко промовив:

— Це все?

— Суму можете самі назвати…

Ян знову посміхнувся.

— Навіть так… — задумливо протягнув він і потягнувся до дверної ручки. — Гадаю, ви не до того прийшли. Розмову завершено.

— Гринко!..

— Так, це я, але для вас «Пан Гринко». І ще раз звернетеся до мене з подібною пропозицією, то гарантую вам, що про неї знатимуть всі. Гадаю, вам цього дуже не хотілося б, як і мені — продовжувати цю розмову.

Під супровід гнівних слів, Ян покинув автомобіль і, презирливо окинувши поглядом бугаїв, пішов у запланованому напрямку.   

Вже вдома Гринко тільки про те й думав, що про цю зустріч. Чесно кажучи, він навіть не припускав, що на конкурсі можуть бути подібні баталії, що аж такі люди долучилися. Та вкотре, він картав себе, що не поцікавився, про який рукопис була мова. Однак день було зіпсовано…

Прокинувся Ян з тими ж думками, які свердлили його мозок впродовж всього дня, а це вже було дивно. Усі спроби попрацювати зводилися до минулої розмови та до кількох телефонних дзвінків з невідомого номеру. Та цього разу Гринко не відповідав. Увечері ж Ян зібрався провітрити мізки й зібратися з думками щодо конкурсу і ситуації, що склалася.

Вперше за довгий час чоловік вирішив сходити в якусь людну місцину, аби за старою звичкою, спостерігати за людьми. Не виключено, що й натрапити на щось для статті або сюжету. В будь-якому разі, він також потребував відпочинку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍