Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

Її наступне запитання було, мабуть, ще більш неприємним.

— Джамале, — сказала вона тихо, — раз ти бував у будинку Софії, там можуть бути твої відбитки пальців. Нам потрібно відділити твої від будь-яких неідентифікованих які ми знайдемо.

— Ви хочете взяти у мене відбитки пальців, — сказав він сумно.

— Лише для того, щоб ми знали, на які можемо не зважать.

Він покірно зітхнув.

— Гаразд. Я розумію.

— Хтось із криміналістів зайде сюди, щоб їх узяти. — Вона подивилася на його матір. — Вашого сина ніхто не підозрює, пані Берд. Навпаки, він нам дуже допоміг, тому дякую вам. Дякую вам обом.

— Ага, — не повірила жінка. — Звісно.

Коли Джейн встала, щоб вийти, Джамал запитав:

— Як щодо Генрі? Що буде з ним?

Джейн похитала головою.

— Генрі?

— Це її рибка. Софія не має жодних родичів, тож хто годуватиме Генрі?

Джейн глянула на Фроста, який лише похитав головою. Вона знову повернулась до Джамала.

— А що ти знаєш про золотих рибок?

5

За досвідом Джейн, лікарні були місцем, де траплялося щось погане. Народження її доньки Реджини чотири роки тому — подія, що мала стати радісною, була натомість водночас страшною та болючою, випробуванням, що закінчилося кров’ю та стріляниною. «Люди приходять сюди помирати» — думала вона, коли вони з Фростом зайшли до лікарні «Пілґрім» і піднялися ліфтом на шостий поверх до хірургічної реанімації. Під час пандемії, коли містом носився СОVID-19, це справді було місце, куди людей привозили помирати, але цього недільного вечора в реанімації панував моторошний спокій. Самотня працівниця відділення сиділа на посту за столом, де на моніторах блимали шість серцевих ритмів.

— Детективи Ріццолі та Фрост, бостонська поліція, — сказала Джейн, показуючи свій значок. — Нам потрібно поговорили з колегами Софії Суарес. Кимось, хто працював з нею.

Працівниця кивнула.

— Ми так і думали, що ви прийдете. Я знаю, що всі хочуть поговорити з вами. — Вона потягнулась по телефон. — І я ще покличу доктора Антріма.

— Доктора Антріма?

— Завідувача нашої реанімації. Він має бути ще у лікарні. — Вона підняла очі на медсестру, що з’явилася з одного із відсіків для пацієнтів. — Мері Бет, прийшли з поліції.

Медсестра одразу підійшла до них. Вона була руда й цибата, з краплинами чорної туші на віях.

— Я — Мері Бет Ніл, старша медсестра. Ми всі в шоці щодо Софії. Ви вже піймали того, хто це зробив?

— Тільки починаємо, — сказала Джейн.

Одна за одною біля посту до них приєднувалися ще медсестри, формуючи коло похмурих облич. Фрост швидко занотовував їхні імена: Фран Суза — якийсь пожежний гідрант, а не жінка, з темним волоссям і короткою чоловічою стрижкою. Пола Дойл, білявка з хвостиком, худа, засмагла й підтягнута наче модель. Альма Акіно в окулярах у величезній оправі, що закривали її ніжне обличчя.

— Ми не могли в це повірити, коли почули новини минулого вечора, — сказала Мері Бет. — Ми не знаємо нікого, хто б хотів скривдити Софію.

— Боюсь, що хтось це таки зробив, — сказала Джейн.

— Тоді це був хтось, хто її не знав. Господи, світ здурів.

Коло медсестер кивнуло в сумній згоді. Для тих, хто зобов’язувався рятувати життя, забрати життя, особливо життя однієї з них, мабуть, справді здавалось якимось божевіллям.

Двері до відділення рипнули, й увійшов лікар у білому халаті, що майорів навколо його довгих ніг. Він не зробив жодного руху, щоб потиснути їм руки; у цьому постпандемічному світі тримати дистанцію стало вже новою нормою, але він зупинився достатньо близько, щоб Джейн прочитала ім’я на його бейджику. Це був чоловік добряче за п’ятдесят, в окулярах у черепаховій оправі і з серйозним обличчям. Джейн найбільше виділила його серйозність. Вона бачила її у його насуплених бровах, стривоженому погляді.

— Я — Майк Антрім, — сказав він. — Завідувач реанімації.

— Детективи Ріццолі та Фросг, — відрекомендувалася Джейн.

— Ми весь час сподівалися, що вони неправильно назвали ім’я. Що це був хтось інший, — сказала Мері Бет Ніл. — Інша Софія.

На якусь мить усі замовкли, і єдиним звуком було гудіння апарату ШВЛ у відсіку одного з пацієнтів.

— Скажіть, як ми можемо допомогти, — попросив доктор Антрім.

— Ми намагаємось простежити в часі те, що сталося в п’ятницю. — Джейн оглянула персонал відділення. — Коли ви всі востаннє її бачили?

— У кінці вечірньої зміни. Ми передаємо пацієнтів нічній зміні об одинадцятій. Тож закінчили ми, мабуть, близько одинадцятої п’ятнадцять, — відповіла Фран Суза.

— А потім?

— Після цього я одразу пішла додому.

Інші медсестри закивали, наче кажучи: «Я теж».

— А ви, докторе Антрім? — спитала Джейн.

— У п’ятницю я був тут, керував відділенням.

— О котрій ви бачили, як Софія покидає лікарню?

— Насправді я не бачив, як вона йшла. Я був зайнятий пацієнтом з сьомої койки. Він продовжував нас непокоїти. Ми годинами намагались його стабілізувати, але боюсь, що до ранку він відійшов. — Лікар зупинився, кинувши погляд на відсік номер сім.

— Нещаслива койка, — сказала Мері Бет м’яко. — Саме там помер Тоні.

Фрост підняв очі від свого блокноту.

— Тоні?

— Чоловік Софії, — пояснив доктор Антрім. — Після операції він був пацієнтом цього відділення майже місяць. Бідолашна Софія працювала тут на змінах, поки Тоні лежав у вегетативному стані у цьому відсіку. Він був наче член нашої родини.

— Вони обоє були, — сказала Мері Бет.

Ще одне мовчання. Ще один раунд зітхань.

— Це правда, ми справді всі тут як рідні, — сказав доктор Антрім. — Коли кілька місяців тому сюди потрапила моя донька, Софія піклувалася про неї і ставилась до Емі як до власної дитини. Ми й мріяти не могли про кращий догляд.

— Ваша донька — з нею все гаразд? — спитала Джейн майже боячись почути відповідь.

— О, з Емі тепер все чудово. Її збив