Артур Сіренко - Нотатки відлюдника, Артур Сіренко

Так ось – прийшли ми тоді до тої хатки, а там і станції ніякої немає, чергових – тим паче. І хатинка вже втомлена. І жила там пара молодих людей – гриби та ягоди збирали, сушили поки сезон. Ми їм – переночувати можна? А вони – не наша це хатинка, самі прийшли, бачимо - порожня, ось і живемо.

У тих краях – на Оленячій і навколишніх сопках і річкових долинах – хатинки подекуди були (старенькі, щоправда, напівзотлілі, але жити можна): на сопці Бабина – майже на самій вершині, на струмку Весняний, біля струмка Горіховий, під сопкою Верхнижня (ну, і назву придумали!), на сідловині між сопками Товста і Ведмежа, на Столах. І все, здається. Але майже всі ті хатинки потім хтось спалив. Хто і навіщо – не знаю. Дурні!

А всі ті сопки і струмки орочі по своєму називають. А ці назви нові – придумали їх, коли карти складали. Мені якось один старий ороч розповідав, як що називається, але я забув, не записав. А потім той дід помер, так що і розказати тепер немає кому. А орочі в ті місця не кочують нині. Там і оленів пасти ніде – каміння одні. Хіба що на полювання та на рибу туди приходили. А зараз дичину браконьєри розлякали. Знав я трьох орочів. Крім старого Гаврила та пастуха Івана ще й шамана їхнього. Навіть бачив як він шаманив – чум свій обкурював травами – звіробоєм та конюшиною та в бубон бив. Орочів ще евенами називають. Але це інший народ. Плутають просто.

Так ось, залізли ми на голець – на Ведмежу – я і два юнака. Сніг майже зійшов – тільки північних схил білою кашею вкритий, а решта гори – так, плямами. І то сніг сірий, злежалий. Свіжий не падав давно. Полізли ми з вершини в сторону Ситного – по хребту. Вершина, треба сказати, у Ведмежої потрійна і скеляста. Якщо з Товстої чи з Великої дивитись, то Ведмежа як тризубець в небо стирчить. Як вічний пам’ятник землякам моїм, що в цій землі в Велике Ніщо пішли.

З третьої вершини, значить, ліземо донизу, а там стелюх-кедрач суцільний навколо – і кінця-краю йому не видно. Те не простий – вище людського зросту вгору стирчить ще по землі стелиться, а лапи в нього товщиною як дві людські руки. Нема на то ради – полізли в кедрач. Ледве-ледве продираємось зі швидкістю черепахи на гілки наступаючи. А місцями сніг глибокий – провалюємось по саме нікуди. А під снігом теж кедрач, ноги між гілками застрягають. А сніг то мокрий. І вітер холодний не ласкавий… Тяжко йдемо.

Раптом бачу – а місцями на снігу сліди поперед нас. Старі, але не дуже. Тижневої давнини – не більше. І взуття на ногах того «слідача» легше за наші «краги». І йшов він так наче і в сніг не провалювався, з гілки на гілку стрибаючи, тільки інколи на снігу сліди лишаючи. Здивувався я спочатку, а потім як просвітлення на мене найшло і з уст вирвалось:

- Так це ж древолаз Поліванов попереду нас йшов! Його крок м’який…
- Точно! Він! Ілля Петрович Поліванов! Древолаз!
- Так казали, начебто він помер…
- Ні, то не він помер. Це не Поліванов помер, а Полікарпов. І не Ілля Петрович його звали, а Петро Андрійович! І не древолазом він був, а лісорубом. А древолаз Поліванов живий-здоровий. І нас переживе. Древолази вони всі довгожителі. Чув я про одного древолаза – Сігнєва Олексія. Так він дожив до ста і двадцяти літ. І помер від того, що з дерева головою вниз стрибнув. Заліз на дерево, на вершечок і сказав: «Нудно, ви, люди живете! Остогидло мені з вами!» І з вершини вниз та головою на камені.
- Цікаво, а чого це древо лаз Поліванов на Ситний помандрував? Невже золото мити?
- Ні. Древолазам пісок золотий мити замовлено. Ніякий древолаз навіть миски старательської в руки не візьме. Вони навіть до золота (нехай воно прокляте довіку буде!) навіть не торкаються. Навіть обручки зі срібла роблять. Певно, у нього інтерес на Ситному був. Мені то як знати? Древолази – вони народ замкнутий, дивний навіть, незрозумілий. Я в їхні справи не втручаюся. Хоча, дарма, напевно…
- А може то і не древолаз зовсім? Може просто перехожий який або брат наш старатель, що в пошуках золотця блукає…
- Ні. Я слід древолаза ні з чиїм не сплутаю…

Бачу – не вірять, сумніваються… І очі дивним блиском загорілися… Я це помітив і засумував дуже, зажурився. Зрозумів від чого отой блиск і чому. Я ж з цими хлоп’ятами за рік до того пішов до сопки Два Брати. Тільки то не весною було, а восени. Заблукали ми тоді – з дороги збилися, по лісу йдемо мало не навмання, по руслу якогось струмка висохлого орієнтуємось. І раптом на паморозі, на землі мокрій ледве-ледве легким морозом скутій сліди людські помітили – старі. Пішли по сліду і людину побачили. Лежав він бідолаха на землі, відійшов, певно, вже давно – звірі його погризли і птахи обличчя подзьобали – впізнати годі. Паперів в нього ніяких не було, так що хто то був – так і лишилося для нас таємницею. Але в його наплічнику хлоп’ята мішечок знайшли з полотна, а там золотого піску фунта два – не менше. Більше й нічого в нього хорошого і не було. Ніж і той нікчемний – тільки щурів різати. Хлопці на пальці в нього обручку помітили – зняли, не погидували. І кажуть мені:

- Давай золото тут порівну і поділимо, щоб нікому образливо не було.
- Собі забирайте, не треба мені нічого…
- Та ти що, вуйку, чого від частки відмовляєшся? Золото воно ж тепер нічиє! Мужик то мертвий, диви. І перстеник вже йому без потреби.

Я ще подумав: «Чого ж ти мені тикаєш? Я ж тобі як батько за віком…» Але нічого не сказав. І так мені тоскно якось стало, так на душі гидко. Особливо як я побачив, що вони обручку навпіл сокирою розрубали – щоб все порівну, значить. Захотілось мені їх кинути і в ліс подалі піти, на сніг лягти та замерзнути. Але якось перегоріло потім чи що – адже пропали б вони без мене, назад дорогу би не знайшли. А потім я їх знову з собою брав – може колись і зрозуміють, що в житті до чого… А хлопаку того бідолашного я камінням закидав, потім мохом – могилу в тій землі я би все одно не видовбав – каміння одні та скелі. І хрест який-не-який поставив. А хлопці дивились на мене як на дивака якогось пришелепкуватого.