Кулик Степан - Відродження-4, Кулик Степан

Чого? Фіга собі, Спостерігачі фінт вухами зобразили! М-да, тільки інопланетний, нелюдський інтелект міг здогадатися перетворити вільну дівчину на… щось на кшталт рабині. Трясця! Ну, я вам потім усе висловлю. Брати по розуму, мля… Хоча… Чого я бушую? Вона ж про це нічого не знає. Ну, а я не скажу. До речі, якби не заліз у довідку і сам би нічого не знав. От і забудь… А повернемось на Землю — усе буде як і раніше.

Гм... Тепер зрозуміло, чому її всі не одразу помічають. У тому розумінні, що бачити бачать, але ігнорують. І гобліни на неї не агрилися, і Хек практично не бачив, а староста — той і зовсім як на порожнє місце дивився. Цікавий факт. Треба подумати, як цю обставину можна з користю використати?

А що? Варіанти є. Наприклад — розвідка. Замість Птаха, що залишився на Землі. Горобчик же... Хе-хе...

Стоп. А як Ленгла? Вона то мою Сашку чудово бачить. Он, навіть зараз чутно, як ці двоє жваво тріщать, час від часу заливаючись сміхом. Гм… Проблема. Хоча… У жінок все не як у нормальних людей. Просто треба в свої плани внести поправку і там, де ворогом буде істота слабкої статі, бонус дівчини не використати.

За роздумами і не помітив, як відрубався. Наче ось щойно тримав перед очима таблиці характеристик, а ось уже й ранок. Про що мені повідомив хазяйський півень, що старанно надривав під вікном горло, і Сашка.

— Відчепись. Дай поспати... Я благородний, право маю...

До речі, я, звичайно ж, пожартував, але насправді все е не так однозначно. Одягнувши кільце шляхтича і прийнявши клас лицаря, я й справді щось таке відчув. Постава стала рівнішою, плечі розправилися, броня відчувається не як зайва, хоч і потрібна, вага, а наче звичний, добре розношений одяг. А головне, я на світ став дивитися інакше. Як би трохи зверхньо…

Не в тому сенсі, що підріс… хоч, і це теж… сантиметрів десять додалося… Просто раніше, я був ніким. Навіть у всій цій навороченій хантерській броні. Розумів, що на всій Землі за мене крутішого немає, а психологічно — залишався тим самим Льонькою з міського підворіття, звичайнісіньким хлопцем. Того, хто регулярно здає кров, ховається у своїй комірчині і найбільшою радістю у якого був новорічний, святковий набір. Яким можна було заманити у гості котрусь із сусідок. Для спільного розпивання вина та нетривалих втіх. Тому що на довгі, в знекровленому організмі, банально не знайшлося б сили.

Блін… Як згадаю, аж тремтіння по шкірі… Прокляті Хантери… Ні, я не злопам'ятний, але дуже хотів би, щоб хоч ті, які виносили вирок Землі, не порахувавши людей розумною расою, хоч трохи пожили в такому стані — безправної худоби, на який вони прирекли все людство. Крім тих мільярдів, що загинули у перші ж дні Вторгнення.

Зараза... Збився... Про що я думав? Ах, так… Лицарство, шляхетність… Коротше, я більше не був тим Льонькою. В мені наче стрижень якийсь сталевий з'явився. І я знав: помру, але ніхто і ніколи більше мене не зробить бидлом, рабом і не принизить.

Читав, що за традицією, при посвяті в лицарі, воїну завдавали по плечу удару мечем плазом і казали: «Нехай цей удар буде останнім, який ти знесеш покірно». Гарно та символічно. А ще…

— Звичайно, маєте, ваше благородіє... — сріблястий сміх не дав докрутити думку. — Вилежуйтеся собі, скільки завгодно. Я просто подумала, що сніданок у ліжко — не надто приємно. І гаряче, і мокро.

— Треба було залишити тебе вдома і Птаха взяти… — пробурчав я, невдоволено розплющуючи очі. — Він не такий дрантивий.

— Так? — Дівчина знову хихикнула.

— Що смішного? — продовжуючи бурчати, я вмостився в ліжку.

— Ні, нічого, — пирснула в кулак Сашка. — Мені просто стало цікаво, як би ти з ним… ну, ти зрозумів, так? — і дівчисько знову засміялося.

— Кому що, а курці просо… — пирхнув я, солодко позіхаючи, і потягнувся до дівчини. — Гм… А може, справді? Якщо я вже віддав перевагу тобі…

— Гей-гей! Що за вульгарні натяки з самого ранку? Поводьтеся належно, мілорд! Я, між іншим, пристойна дівчина, а не якась, ця сама... Що про нас Ленгла подумає?

— Чесно? — я позіхнув ще ширше. — Пофігу… За годину-другу ми підемо з цього села і, швидше за все, ніколи більше не повернемося. Отже, забий. Ходи сюди…

— Ну, ні… Леончик… Я так не можу… — відскочила від ліжка Сашка. — Не ображайся. Але… але це неправильно. Залишимося одні — все, що захочеш. А зараз — вибач, але ні. Краще вставай та ходи снідати. Там тебе, до речі, староста вже з годину чекає. У тому сенсі, що нарізає кола по двору, ніби наскипидарний. А морда… як у кота, що пережер сметани до повного нетримання… То либиться, то мало не плаче. Щойно за живіт не тримається. Я б і справді вирішила, що в нього пронос.

— Староста? Ну, з цим все зрозуміло. Не бери в голову... А ось щодо сніданку, я б розмову продовжив. Чим нас Ленгла сьогодні побалує? Смак вчорашніх галушок досі у роті. Ммм... Смачно.

— Доброго ранку, мілорде… — озвалася з сусідньої кімнати господиня. — Ви вже вибачте, сьогодні все по простому. Яєчня і грибочки, маслюки смажені в сметані... Не погидуйте. Спершу хотіла курку зарубати, але готувати довго. Боялася не впоратися. Сашка сказала — ви ранній птах. А ось на обід, якщо накажете — зварю.

— Уб'ю… — прошепотів, демонструючи кулак.

— Ха, — пирхнула дівчина, крутнулася і швиденько шмигнула у двері. Наче відчула, що я якщо не чоботом, то подушкою точно готовий запустити.