Валерій СЛОБОДА - Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА

І вужі випити хочуть 
Було це вже трохи давно. Саме в ті часи, коли Мишко-плямистий після затяжного запою закаявся більше не пити разом з усім радянським народом. Мовляв: «А чим це кепсько, ніколи не болить голова, (це жінок не стосується, в них завжди болить голова), зберігаються кошти, підвищується не тільки працездатність, а й інтелект». Ну, знаєте, я вам скажу, що так людей не обманювали ще з часів Ісуса Христа, коли він воду перетворив на вино. Так то ж воду на вино, а не вино на воду. Що ж то за людина вже була, прости мене Господи, щоб таке ото вигадати з похмілля. Всі сказали: «Добре, хай буде так, як сказав цар, бо то є влада», — і кинулися скуповувати цукор, дріжджі, житнє борошно, і майструвати самогонні апарати. 
Ну цукровий самогон варити – дурне діло не хитре: котел-бражник, охолоджувач і банка. Вибачаюсь, лієчку з ваткою в банку забув вставити. А ось варити хлібний самогон, то це ціла наука. По перше, вправно запарити борошно, створити відповідну температуру, щоб відбулася ферментація, бо, крий Боже, щось не так, і цілий мішок борошна коту під хвіст. А це двісті літрів браги — колосальний об’єм. Відповідно до цього об’єму рихтувався і самогонний апарат, а вірніше сказати цілий завод. Спочатку ставився котел, в якому кипіла вода, пар передавався в перший куб, потім в другий, (браги ж багато), далі в сухопарник, з нього в охолоджувач і в банку. Вибачаюся, знову лієчку забув вставити. А лився цей «хлібняк» з «вужа» з такою швидкістю, що через десять-п'ятнадцять хвилин п’ять чоловіків біля цього заводу могли вже говорити на «інном язикє». 
А взагалі, я вам скажу, що в нас жодна причина не обходиться без горілки. Вибачте, навіть на поминках п'ють, ще й покійнику наллють і хліба покладуть. Хай як хоче, то встає і п'є, а ні, то потім могилку поллють, щоб пам'ятав, що залишив на цьому світі. Та й будь-яка причина оцінювалася кількістю випитої горілки. У нас же зазвичай як? Якщо на столі були пампушки, голубці, котлети, вареники, шинка, налисники, бульба, курка, та всіляка нарізка і салати, а не було того, заради чого позбиралися за стіл... То скажуть: «Господи, ти не повіриш, не було що й до рота покласти». А якщо на столі стоїть одна миска з квашеною капустою чи огірками і цілий бутель горілки, то розходячись після такого застілля з червоними носами від щастя, скажуть: «Все було, хіба що тільки пташиного молока не вистачало». І ще вам скажу — борони Боже, гостей чаєм пригощати, бо ж вони його то вип'ють, але дякуючи за чай, можуть ненароком тими кухлями, з яких пили, вам і зуби повибивати. Отже, горілка завжди була потрібна, а «казенна» – дорога. Дорожча ніж зараз була, бо майже ніде не було.  
Ось і Гапочка з цієї ж причини вирішила запастися домашньою горілкою. А то ж бо воно як: он Грицько в армію восени піде, а Галочці, он пузо носа підпирає... родинки, хрестинки, а Микола он заручився, та й гості раз за разом... заразам не сидиться вдома. Господи, да тієї ж горілки ціле море треба, і то мало буде. Але була у неї одна проблема — її чоловік мав талант від Бога – дегустатора вино-лікеро-горілчаних напоїв. Пробував на смак все, що мало запах спирту. Тож після того як запарила брагу, Гапочка цілий тиждень, поки проходила ферментація спирту, почувалася спокійною, бо знала, що “не зачепить”. А потім тільки встережи. Як день, так та клята брага завжди втікала від позначки, якою вона мітила рівень у бочці. Куди та брага дівалася, Гапочка звісно знала, але на всяк випадок радилася зі своїм Омельком:  
— Ти це, Омелько, бува, не знаєш, куди брага дівається?  
— А звідки мені, Гапочко, знати?.. Можливо, це дріжджі сіли?.. А може, дуже вже бурхливо грала, та й виперло верхи?.. Чи, крий Боже, злодії вкрали? — не дивлячись у вічі, белькотів Омелько.  
— А щоб з тебе дух виперло, п’яниця нещасний, а щоб ти сів, як єврей у сиру землю, і над тобою ворони «каркали», – зірвавшись, запричитала прокльонами Гапка, а чуть втихнувши, гаркнула, — Запрягай, гаспид, коня, поїдемо самогонку гнати!  
Взагалі-то воно не так вже й гірко було, тоді майже всі так жили. “Діти війни” — у кожного вся душа в рубцях була. Я вам більше скажу, вони навіть до сих пір одне одного палко кохали. Ну самі посудіть, ще колись “при Польщі” ходили разом до школи. Та школа мала лише чотири класи в однокімнатній хатині. От виходить, що ходили в один клас — значить, однокласники. Ось з тих пір і разом. А в тій польській школі їм колись вчителька четвертого класу (але ж діти ще з трьох класів також не глухі були) роз’яснювала про шкідливий вплив кисню на все, що є у цьому світі. Мовляв, все окислюється і руйнується, навіть наш організм, бо в ньому вся таблиця Митьки Менделєєва, що також підлягає корозії, через що старіємо і помираємо. А Гапочка з Омельком старіти, а тим паче помирати, ніц не хотіли. Отож не так, щоб часто, але інколи вони хапали одне одного за горло, щоб хоч трохи перекрити той клятий кисень. Зазвичай після таких процедур Омелько хапав свої речі, складав в сітку “авоську”, сітку запихав до кишені і йшов геть із хати, мовляв: “Нехай, тепер трохи поживемо окремо. Посумуємо одне за одним, то й кохання буде палкій.” Омелько, може, сумував би й довше, але його шлунок за Гапчиним борщем з пампушками сумував сильніше. Тому вже ввечері приводив переможеного Омелька знову в полон до Гапочки. Ось яке кохання в них було, а люди дивлячись на це все, чого тільки не вигадували... Мабуть, заздрили, чи що? 
Цього разу Омелько кисневі процедури відмінив Гапочці, бо ж винуватий був. Він слухняно робив все, що наказувала йому жінка, і через деякий час у лісі під котлом палахкотів вогонь, а з “вужа”, мов з святого джерела, струменіла цівка чистої як сльоза горілки, і прямо в банку. Ой, вибачте, знову за лієчку забув. Трилітрова банка наповнювалася на очах і спокушала талант Омелька, який, дивлячись на такий омріяний шедевр, аж облизувався. Але тут таки зась. Гапочка спритно вихапувала банку з під “вужа”, підставляючи другу і виливала в бідон. Потім закривала кришку, стелила “куфайку” і сідала верхи на бідон в якості замка. Така гендерна дискримінація заставила Омелькову голову працювати над алгоритмами. І вже через хвилину в його макітру прочинила двері «Еврика». Він трохи підкинув хмизу у вогонь, тиск в котлі підвищився і вужик захрипів, не встигаючи конденсувати пар у спирт.  
— От, дідько! — вилаявся чоловік.  
— Що там таке, Омельку? — сполошилася Гапка. 
— Та, мабуть, «вужик» забився, ще, крий Боже, розірвати може.  
— А що ж робити, га? — перелякано дивилася жінка на чоловіка, бо вже не раз чула про такі випадки.  
— Треба спробувати продути назад, може й вийде. 
— Так дуй! Чому стовпом стоїш?  
Ось такої команди Омелько і чекав, він хутко опустився на карачки і обхопив губами кінчик мідної трубки. Як він дув, сильно чи ні, Гапочка бачити не могла, бо Омелько став до неї задом і вона задумалася, коли ж то їй сісти та залатати йому штани на ср..ці. Через хвилину Омелько піднявся, витер рукавом губи запалив цигарку і по-діловому заявив: 
— Тепер порядок.  
Покуривши, він через хвилин п'ять знову подав пропозицію: 
— Ще не все, ще треба трохи дунути, — і знову впав на карачки. Після вже знайомої процедури встав і затвердив: 
— От тепер повний порядок... гик. 
Гапочка заспокоїлась і задумалася, сидячи на бідоні, а Омелько подався до підводи, щось там лаштувати. Про що думала жінка один тільки Бог знає. Хіба мало у сільської жінки клопоту? І ті думки забрали Гапочку до себе на раду, і всі то скаржилися їй, то щось планували, а інші раділи, говорили що скоро все буде добре і вона буде вже тільки радіти життю. Заслухалася стомлена Гапочка тих казок та й задрімала.  
— Не-се Галя-а-а во-оду-у! — розірвав на шмаття Гапчину дрімоту моторошний крик і вона мало не гепнулася зі свого бідону.  
Так завжди співав, а вірніше, ревів у дріб'язки п'яний Омелько.  
«Де ж це він... коли ж встиг так нажертися?» — ошелешена питаннями, Гапка вирячила очі на Омелька. Згодом до неї дійшло, навіщо він перед нею задом світив з протертими штанами.  
— А щоб ти смоли напився! «Вужа» він продував! А щоб тебе здуло, як ту корову, що павука з'їла! — знову завелася прокльонами жінка. Але Омельку було байдуже. Він, мов пошкоджена платівка в грамофоні, ревів один і той же рядок пісні: «Несе Галя воду». 
Ну що ж поробиш? Завантажила на підводу горілку. Чоловік, дав Бог, перед тим як намертво заснути, само завантажився, та й понокала додому.  
Вибравши момент, коли Омелька не було вдома, прикопала того бідона з горілкою в клуні та й в рази годи черпала, якщо було потрібно. Але ж, як ми вже знаємо, що в Омелька був Божий дар відчувати, де є горілка, отож потроху черпав і він з тієї «кринички». 
Давно вже не заглядала Гапочка до свого бідона, але це не означало, що туди не заглядав і Омелько. Він сумлінно, майже день у день відвідував своє «щастя», аж поки кружка не зашкрябала по дну. Чи забув, чи вирішив, що навіщо закривати ту кришку бідона, якщо він уже порожній, так і пішов полишивши свою святу, але вже вичерпану криничку. 
А ось і свято прийшло, і до Гапочки з Омельком кума з кумом завітали. Не знаю, чи були вони цьому раді, але на всяк випадок вишкірили в посмішку зуби, привіталися, пообнімалися і поцілувалися. Балакаючи про те, про се, Гапочка вправно вималювала на скатертині стола натюрморт з усілякої закуски. Чай, правда, на стіл побоялася ставити, а ось чайника схопила і побігла до свого рятівного бідона. В ті часи було модно з чайника горілку розливати, на той випадок, якщо дільничний зайде в хату. Раптом роздався такий панічний крик Гапки, що в Омелька з кумами кров у жилах спинилася і з ляку чкурнула в зворотньому напрямку. Всі кинулися до клуні. Там на землі з чайником у руці лежала непритомна Гапочка, а на дні бідона незграбно вовтузився сп’янілий, товстелезний вуж. Як він туди втрапив, хто його знає? Чи ненароком впав, чи сам заповз, і сп’янівши від решток, що лишив Омелько, назад вже влізти не зміг, але він там був.  
— Ви тільки подивиться, куме, гад же всю горілку випив, — викручувався так само, як і той вуж на дні бідона, Омелько.  
— Тьху! Таке свято зіпсував, зараза, — сплюнули всі разом і кинулися приводити до тями Гапочку.  
І що ж то за світ такий, в якому навіть і вужі випити хочуть?