Вікторія Вецька - Закохай мене в себе , Вікторія Вецька

Коли я ввійшов до палати батька, він навіть не звернув на мене уваги.

— Ти навіть не подивишся на мене! Це не дивно, — вигукнув я з крижаним поглядом.

— Максиме, для чого ти тут? Щоб як і твоя дружина говорити, що я нелюд і скотина! Що побив тебе? — гримучим голосом запитав батько, навіть не підводячи очей.

— Ні, я сприводу іншого, — я спробував збавити напругу в голосі.

— Я знаю, хто найняв людей, щоб тебе побили. Це зробили люди Грановського, — я глянув на батька, його обличчя залишилося спокійним.

— Це часом не той, що приходив до тебе і хотів, щоб я одружився на його доньці?

— Так, тебе побили його люди. І рано чи пізно він знову намагатиметься втрутитися в ваше життя, і тоді твій шлюб буде на межі розпаду, — впевнено пронісся голос батька.

— Він вже на межі розпаду! Мирослава подає на розлучення, бо хтось розповів її матері про ваші колишні стосунки. Можливо, це ти? — я підняв брову, спостерігаючи за батьком.

— Для чого це мені? Ти думаєш, що я хочу згадувати минуле? — в його погляді була спокійність, і я відчув, що він не винен у тому, що сталося.

Тому не затягуючи час я поїхав в лікарню до Тетяни Миколаївни. Всю дорогу мене не покидало запитання: Звідки вона про це дізналася? Хто їй розповів? Зайшовши до палати Тетяна Миколаївна була явно не рада мене тут побачити.

— Доброго дня! Як ви себе почуваєте? — запитав, та поклав фрукти на тумбочці.

— Чого приперся зятьок? — грубо запитала. —  Не пасує їй така манера спілкування.

— Тетяно Миколаївно, ви хочете щоб Мирослава була щасливою? — дивився я на неї спокійним поглядом.

—  Хочу і я все для цього роблю! — різко відповіла вона.

— І чому ж Мирося досі не щаслива? — поцікавився я, і сів на стілець біля її ліжка, адже розмова з нею буде довгою.

— Бо ти в неї це щастя забрав! — кинувши на мене свій злісний погляд, який ось-ось почне кидати в мене блискавками.

— Не правильне твердження! Це ви власними руками забираєте щастя у своєї доньки, і вплітаєте її в свої інтриги, — спокійно відповів я, глянувши на жінку.

— Я бажаю їй щастя! — наголосила вона твердо стоячи на своєму.

— Мирослава кохає мене! І я впевнений вона буде щаслива лише з тим кого кохає,  — вимовив я, спокійним голосом.

— Так, я зрозуміла тебе. Ще щось? — запитала вона, і я відчув, що вона навіть не збагнула суть моїх слів, а просто хоче, щоб я відступив.

— Хто вам розповів про таємницю Мирослави? — впевнено запитав я, спостерігаючи, як вона відвертається у вікно.

— Чому я маю тобі щось розповідати? — холодно відповіла вона.

— Ви спричинили біль Мирославі своєю брехнею. Вам не жаль своєї доньки? Вам не болить ваше материнське серце, за нею? Хоча, знаєте що, ви, мабуть, і не маєте серця, — промовив я, утримуючи серйозність.

— Помовч! — вона гаркнула, а її пульс пришвидшився. — Я все розкажу!

Палатою враз пройшла тиша. Тетяна Миколаївна, очевидно, мала потребу зібратися з думками. Через хвилину вона почала розмову.

— Якби не твій натяк про Мирославину таємницю, я, мабуть, ніколи не розпочала б цей пошук її минулої подруги. Марина відкрила мені усе до найменших подробиць, таких, які, мабуть, ти й не здогадуєшся, — її голос віддзеркалював холод та хвилювання.

— Тоді дозвольте мені зробити вашу доньку щасливою! — вигукнув я, підіймаючись зі стільця.

— Добре, я нічого не скажу їй про те що ти сказав мені. А ти скажеш їй, що я дізналася все від її подруги Марини, яка все мені розповіла. Нехай краще вона зненавидить мене чим тебе.

— Але навіщо, ви мене зараз захищаєте? Ви з готові на мене всіх собак повісити, лиш би ваша донечка не була зі мною, — зараз я взагалі не розумів такого її вчинку.

— Вона кохає тебе, і ви заслуговуєте бути разом. А мені вона пробачить, — її слова віддзеркалювали надію та віру у щасливе майбутнє доньки.

Після того, як я вийшов з палати, відчуття провини перед коханою ставало ще більш важким тягарем на моїх плечах. Знаючи, що потрібно сказати правду, я крокував вперед, згортаючи невпевненість у кулаки. Навіть уявлення, що вона може мене зненавидіти, не зупиняло мене. Я готовий був зійти навіть на саме дно своєї гідності, лише щоб відновити її довіру. Моє серце ледь трималося на місці, погані емоції розпливалися по моєму тілу, мов темні хвилі в океані невизначеності. Але я знаходив силу продовжувати, крок за кроком, навіть коли здавалося, що кожен мій крок важче за попередній. Нарешті, стоячи перед її дверима, я натиснув кнопку дверного дзвінка, моє серце  на мить зупинилося, чекаючи на відповідь від неї.

— Максиме, іди, я не хочу тебе бачити! — почувся її стурбований голос.

Чомусь мені здавалося, що її голос збирає всі сльози, які вона проливала нещодавно.

— Я не піду, поки всього тобі не поясню! – мої слова лунали досить переконливо.

— Максиме, будь ласка, йди! Дай мені подумати і все вирішити, — благальний шепіт її голосу просочувався крізь мої почуття, розтрощуючи їх на мізерні частинки.