Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

— Загалом…

— Тоді, прощавай, Леоніде. Не схиби, і всі будуть задоволені ...

Я ще хотів спитати, а в чому, власне, зиск Спостерігачів, але кімната з басейном затяглася серпанком, замерехтіла… а наступної миті я розплющив очі, сидячи на підлозі ангара. Найвища аудієнція закінчилася. Тривали суворі, трудові будні.

«Вітаємо! Ви пройшли випробувальний полігон самовладання, волі та сили духу. Ви довели, що цілком здатні битися навіть голими руками. Нагорода, активне вміння «Берсерк». При активації всі ваші характеристики зростають на 2 пункти. Час дії — 1 год. Спосіб застосування, повернути перстень печаткою всередину»

Не зрозумів? Який ще перстень?

«Квестовий предмет знаходиться у вашому інвентарі. Предмет не іменний, можна передавати іншим персонажам. Необхідна умова — персонаж має входити у групу «Без назви».

Тобто, я можу начепити його навіть на робота, тим самим збільшивши його міць? Гарна штука. До речі, набридло мені вже це тупе «Без назви». Де його можна змінити?

Заходжу в налаштування, викликаю меню групи, знаходжу прямокутник підсвічений і подумки пишу в ньому «Свої». Не найвитонченіше, зате коротко і по суті. Чужих не тримаємо.

«Ви хочете змінити назву групи «Без назви» на «Свої»? Так/Ні?»

Так.

Мигнуло, і напис у прямокутнику змінився. Ось і гаразд. Дрібниця, а приємно. Можна читати, що там система пише далі.

«За проходження квесту в мінімальний термін ви отримуєте бонус — передавач бездротового сигналу для дистанційної активації детонаторів типу ДВ-24. Предмет знаходиться в інвентарі»

Не зрозумів? Жодного таймера не було і в початкових умовах нічого про проходження полігону на час не йшлося? Схоже, Спостерігачі махлюють... вирішили підкинути мені халявну нагороду. Ось і вигадали цей бонус. Ну і що? Це їхні інопланетні справи, а я радий будь-якій допомозі, якщо з користю для справи.

До речі, правда ж… Схоже, досі вони розглядали мене у своїх планах як камікадзе. Увійшов, замінував, підірвав... І ні слова про шляхи відходу. Що змінилося? Наша розмова так вплинула? М-так… Іди зрозумій цих нелюдів. Ну, та чого вже. Схаменулися, вирішили дати мені шанс — низький уклін і велике людське спасибі.

Відкриваю інвентар. Невелика темно-коричнева коробочка з короткою, як у стародавніх стільникових апаратів, антеною.

«ПБС-6. Передавач бездротового сигналу для дистанційної активації детонаторів типу ДВ-24. Максимальна дистанція активації — 1,5 тис. км. за умови, що підривник знаходиться за межами атмосфери»

Ну, так собі віддушина. Я вже розкотив губу, що зможу натиснути кнопку на поверхні Землі. А ці півтори тисячі дозволять мені лише бути не безпосередньо на місці вибуху, а на одному із сусідніх зорельотів. Тепер, вгадайте із трьох разів, кого першим запідозрять у диверсії Хантери, коли міни рвонуть у трюмах їхніх інкубаторів? Отож. Але, тим не менш… Годину тому мені навіть такого шансу не лишали. Отже, все на краще. Тим більше, я ще нічого не міную. Як знати, може, на той час Спостерігачі ще якусь фішку підкинуть?

Подумав і мимоволі посміхнувся, порівнявши себе з дівчиною, яка побачила дві смужки… Теж, напевно, першою приходить думка, що дев'ять місяців це так довго. Може, все й розсмокчиться ще...

Гаразд, поживемо побачимо. А тепер, годі боки відлежувати. Бетонна підлога не пухова перина. Встав і пішов... Або поліз. Якщо вихід, як і раніше, заблокований.

Ні, не заблоковано. Мабуть, пелена працювала лише до моменту проходження полігону. В кожному разі, ніщо мені шлях назовні не перетяло. Вийшов вільно. Озирнувся...

Помітних ушкоджень від літаючого балона не виявив. Втім, тут важко було знайти щось не зруйноване раніше. А до будиночка з недослідженим підвалом він просто не долетів. Ну, так... Он валяється... Заряду вистачило рівно на половину шляху, і порожній балон тепер темнів у траві, немовби вказуючий перст. Щоб я випадково не забув про незавершені пошуки.

  Забудеш, як же… Анігіляційні міни. Шість штук, якщо судити з передбаченої кількості детонаторів. Кожна з яких здатна знищити зореліт… Брр… Навіть страшно уявити собі їхню міць, а не те, що в руки взяти.

До речі! А хто сказав, що я маю їх забрати прямо зараз? Лежали собі смирно кілька десятків років, то хай ще трохи полежать. Ні, я, мабуть, не боягуз, але рішуче відмовляюся постійно тягати їх із собою в інвентарі.

Вирішено. Міни я заберу в останній момент. Буквально перед відправленням на орбіту.

Ф-фу… Навіть якось стало легше. А значить, тут мені більше робити нічого, настав час на вихід. Втирати Касперському, що нам кров із носа потрібно побувати ще в одному бункері. Причому так переконливо, щоб у нього і думки не виникло відмовитися. Але тут простіше. Є ідея. Не зіскочить...

— Чого так довго? — кидається до мене поліцмейстер, щойно я показуюся в проломі.

— Територія велика. Поки все оглянеш…

— Знайшов?

— На жаль... — розводжу руками. — Єдине, що може представляти якийсь інтерес, ось цей малюнок, — простягаю йому уривок картки, отриманої від Спостерігача.