Розалія Лоренс - Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс

Розділ 22.2

Мелісса

Не впевнена, у який момент я опинилася, лежачи на парті, а наді мною тісно схилявся Микита. Серце шалено калатало в грудях, а краплинки поту скочувалися по спині й стегнах. Це було… Гаряче. Шалено. Дико.

Відчувала таке ж скажене серцебиття навпроти. Гаряче дихання лоскотало шию, а важкі руки тримали так, ніби я зараз можу зникнути.

— Що це було? — судомно прохрипіла низьким голосом.

— Не знаю. У мене дах зносить від одного дотику до тебе, — уривчасто відповів.

У середині занило. Непомітно для себе ще сильніше притягнулася до грудей, що здіймалися.

Намагалася щось сказати. Прийти до тями. Тверезо мислити. Та нічого не спадало на думку. Одне судомне дихання і тепло тіла. Що ніяк не допомагало ситуації.

Тваринне бажання, наче пересилило. Але ж ми не тварини. Ми розумні створіння, які просто втратили голову. На мить. Усього, лише на мить.

— Микито, — промовила, намагаючись бодай трохи відсторонитися. — Ми не можемо так… Хтось зайде…

— Ніхто не зайде, крихітко. Але ти маєш рацію, — важко зітхнув, піднімаючись на ліктях. — Ми маємо зібратися.

У буквальному сенсі, коли, нарешті, або, на жаль, Микита відсторонився, оговтавшись секунду, я випросталася, сидячи на парті. Адже моє тіло так тремтить, що боюсь не вистояти. Тремтячими руками почала поправляти одяг, волосся і макіяж.

Косим поглядом бачила, що Микита робить те саме. Рухи були більш впевненими, але я все ж помітила ледве помітне тремтіння. Я дію на нього так само як і він на мене. І цей факт зігріває моє потріскане серце.

Закінчивши приводити себе до ладу, ми завмерли. Відчула його. Як пропалює очима моє тіло. Підвела власні, і тільки незрозумілими мені силами втрималася на місці. Якщо наближуся, доторкнуся або бодай вдихну його аромат, не впевнена, що втримаю себе в руках.

Прочинивши уста, глибоко вдихнула, не відводячи очей.

Здригнулася, коли продзвенів дзвінок. Стрепенувшись, озирнулася в пошуку годинника. Невже ми пропустили пару? Ооо, ні, вона тільки почалася. То потрібно бігти? Аллах, я не впевнена, що зможу зробити крок, уже не говорячи про те, аби кудись поспішати.

Тим часом Микита вже набрав два номери. Перший він попередив, що запізниться на пару, і його замінять, а вдруге він зателефонував Ангеліні, сказавши, що я запізнюся. І тепер, відклавши слухавку, він знову був весь мій.

— Я не хочу, аби ти відчувала сором.

Це було несподівано. Минулі почуття знову дали про себе знати. Микита звів брови, нахмурившись.

— Бджілко, — низько промовив, від чого волосся стало дибки. — Не соромся наших стосунків. Не соромся мене.

Очі розширилися від того, як він зрозумів мої слова, як він промовив, ледве не тремтячим голосом.

— Мені соромно, що я підвела тебе, а не тебе соромлюся, — поспішно промовила.

Микита примружився, зробивши повільний крок. Голосно ковтнула.

— Це правда?

Кивнула.

— Ти мене не підвела, — його рука лягла на талію. Жар пройшовся скрізь по всьому тілу.

— Але… — вії затремтіли від близькості.

— Ніякого але. Ти не можеш мене підвести тим, що хтось дізнається, що ти моя.

— В тебе будуть проблеми.

— То фігня, а не проблеми. У мене є і більші.

— Які?

Нікіта видихнув, притулившись чолом до мого.

— Цей шалений потяг, який затьмарює мізки. Ти моя солодка проблема, — провів вологим язиком по губі.

Якби не його руки, то ноги не витримали б.

Ще ніхто так чуттєво не називав мене проблемою.

— Ти дивний, — уривчасто видихнула в губи.

— Ну, яким мене зробила, — куточок губ піднявся.

— Я зробила?

Замість слів він припав губами до моїх. Заплющивши очі, застогнала, вчепившись у піджак. Запустив руку в моє волосся, нахилившись на бік, проникаючи під зручним для нас кутом. Провівши язиком по верхній губі, він опустився до нижньої й несподівано прикусив. Затремтіла, низько застогнавши в губи. Рука на талії вже давно стискала мої сідниці. До солодкого болю.

Відсторонилися, уривчасто дихаючи. Серце виривалося з грудної клітки. Слова кохання ледве не злітали з язика. Я кохала. Сильно. До болю в серці. Солодкої болі.

— Я був дурний, раз думав, що зможу стримуватися на роботі. Треба щось із цим робити, крихітко.

Кивнула. А глибоко всередині не хотіла, аби стримувався.

Через пару хвилин ми вже виходили з кабінету хімії. Тепер хімія буде асоціюватися зовсім не з Менделєєвим.

Озираючись, йшла на пристойній відстані, щоб якби пройшов студент чи викладач, нічого не зрозуміли.

— Де був Артур? — несподівано запитав.

Я вже й забула про нього.

— Ангеліна його випровадила. Думаю, він зараз на парі.

Микита потемнів у лиці.

— Він не повинен тебе залишати саму.

— Я не сама, — знизила плечима, стрільнувши в нього очима.

Кадик здригнувся, і Микита поправив комір сорочки, прокашлявшись.

— Не роби так, — низько проричав.

Мурашки пробіглися по шкірі. Відвела очі, намагаючись приховати посмішку, кусаючи губи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍