Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Порадію, коли Рада Корпорацій відновить постачання в Долину. Як я чув, від нового вірусу вже винайшли вакцину, тож, коли чекати караван від них?

— Ні, ще не винайшли.

— Представниця органів опіки, яка прилітала до сиротинця, сказала, що вірус подолано. Я більше схильний вірити їй, ніж Вам, адже людина, яка приїздила до дітей, не могла помилитися. Чи не так?

— Денисе... Розвертайся і їдь до міста. Ця справа поза твоєю компетенцією.

— Я маю обстежити місце злочину.

— Денисе, їдь до міста — це наказ!

— Обстежу — і поїду, — Денис знову взявся за кермо і спрямував машину вниз до дороги. Кулі полетіли за ними.

— Денисе! Не роби дурниць! Це справа глобальної безпеки! — намагався вплинути на підлеглого полковник, але той йому не відповідав.

— Зараз виходимо з машини, оглядаємо все, що зможемо, але максимально повільно. Тягнутимемо час, а ти, Тео, спробуй дістатися до платформ і пошукати, хто там лишився, — сказав Денис, опускаючи машину.

— Добре, — глухо погодився Тео, розглядаючи кулі за склом. ВЕЛИЧЕЗНІ...

— Не думаю, що це розумно, — невпевнено сказав Марк.

— Не факт, що вони дадуть нам вийти, — доповнив колегу Алекс.

— Ви розумієте, що під платформами можуть бути поранені діти? — Денис обернувся до них і зміряв суворим поглядом своїх підлеглих, які мовчки поопускали голови. — Нема слів... Треба було брати Лію з Мартою, а не вас, — він похитав головою, відчинив дверцята і вийшов з авто. На Тео навіть не подивився.

— Поверніться до транспортного засобу, — пролунав синтетичний голос, цього разу не з рації, а через власний динамік.

П’ять куль опустилися нижче до землі, взявши машину в кільце, але не надто щільне: між ними за бажанням можна було пройти.

— У підлітка, якого привезли сьогодні до лікарні, відсутня нога, — сказав Денис, розвівши руки в сторони, демонструючи відкриті долоні. — Я маю знайти його ногу! Якщо вкажете, де все це сталося, я заберу її й поїду!

— Навіщо йому та нога? За день вона вже почала розкладатися, — пробурчав Марк.

— Що тобі не ясно? Він тягне час, — Алекс із докором поглянув на колегу, відчинив бічні дверцята і, перш ніж вийти, сказав: — Тео, успіху тобі в пошуку живих, а я піду допоможу відволікати ці бляшанки. Марку, ти теж вилазь.

Пошук живих... Від того, що він їх просто знайде, тим буде ні холодно ні жарко. Тео розстебнув куртку, посунув до себе ящики і почав запихати за пазуху знеболювальне, антибіотики і пляшки з водою.

Алекс, опинившись на землі, став бідкатися, що його екзоскелет тисне. Він чомусь вибачився, послабив кріплення і пару разів присів.

— То ви покажете нам місце, де нога малого? — звернувся Денис до куль, які нерухомо висіли довкола машини.

— Так.

Одна куля рушила в напрямку, з якого вони прилетіли, на південь. Денис і Алекс неквапливо пішли за нею.

Тео поправив снуд, обережно спустив ноги з машини і випростався біля відчинених дверцят. Кулі не рухалися. Їхня срібляста поверхня була абсолютно однорідною, тому, де саме в них «очі», зброя чи будь-які інші прилади, важко було сказати, як і те, чи працює його костюм. Хоча, схоже, що працює, адже не пролунало жодного попередження і його поки що не підстрелили.

До антигравітаційної платформи, що буквально стояла впоперек дороги, а не висіла над нею, було метрів тридцять. На перший погляд, недалеко, але для теперішньої ситуації це велика відстань, до того ж потрібно було пройти між цих летючих м’ячиків-переростків. Затримавши дихання, Тео зробив крок — жодної реакції від куль. Він озирнувся на Марка і кивнув йому, щоб виходив, бо той так і сидів у машині, але на поліціянта це ніяк не подіяло. Можливо, в іншій ситуації, Тео спробував би якось на нього вплинути, але зараз на це зовсім не було часу.

Він зробив ще пару кроків, наблизився впритул до однієї з кулі і з подивом помітив, що її поверхня рухалася, ніби дим з перламутровими вкрапленнями клубочився й перетікав, створюючи сріблястий ефект. Тео зробив ще крок і зблизька ясно побачив, що це не метал, а щось схоже на голограму, яка приховувала справжній вигляд того, що всередині. Цікаво, Лялечка знає, що це таке? Якщо вибереться звідси, то обов’язково запитає... Ні: не якщо, а коли.

Тео боком повільно пройшов між кулями. Чи то здалося, чи він справді побачив усередині дроїда, який сидів у кріслі і повільно обертався за ним. Пам’ятаючи про зустріч із ІІІ-ТА-і, він затримав дихання і завмер, потім зробив ще пару кроків і знову застиг. Пересування таким способом було нешвидким, але жодна куля за ним не полетіла, тож це був успіх. Зробивши наступний крок, Тео мало не скрикнув, оскільки наступив на чиюсь відтяту руку. Розвернувшись до куль спиною, він роззирнувся і судомно перевів дух: біля платформи лежали фрагменти кількох тіл, щонайменше двох. Обережно ступаючи, він обійшов платформу, знайшовши за нею ще одного загиблого, якому лазером зрізало плече і частину голови. Щонайменше вже троє загиблих. Всі дорослі. Лишилося знайти ще дев’ять осіб. Під цією платформою точно ніхто не ховався, під наступною теж навряд чи хтось був, оскільки, зарившись у схил, вона теж опустилася на землю. Тіл біля неї видно не було, тому Тео, озираючись, поспішив до третьої платформи.

— Є тут хто живий? — прошепотів він, присівши й зазирнувши під неї, напружено прислухаючись до тиші. Десь далеко, аж занадто емоційно, на Алекса сварився Денис, що не взяв пакета для ноги. Тож, поки той сходить туди й назад, ще є час. Тому Тео поспішив до четвертої платформи.

— Тут хтось є? — запитав він і, хоч відповідь і не пролунала, почув чиєсь уривчасте дихання, тому додав: — Я приніс ліки й воду.

— Т-ти хт-то? — прошепотів дитячий голос.

— Я — Тео. Я приїхав з поліцією Річкового порту.

— Ти нас забереш?

— Скільки вас?

— Т-троє.

Почувся шурхіт, і в щілині під платформою він побачив, як висунулася голова з розтріпаним довгим волоссям. Коли вона розвернулася, то він зрозумів, що це дівчинка. Років дванадцяти, не більше.