Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

сидів чоловік. Кара очікував побачити ченця, але чоловік не носив ряси. На ньому була темна вовняна туніка з рукавами до ліктів, підперезана широким шкіряним чересом. Голову та плечі вкривав каптур — від нього на обличчя незнайомця падала тінь, але Кара все ж спромігся роздивитись його — обвітрене, в зморшках, із суворими складками біля губ. Одне око, сіре й водянисте, споглядало з глибокої очниці з-під навислої сивої брови. Замість другого — Кара не одразу зрозумів це — під зморщене, як у черепахи, повіко був вставлений гранований чорний камінь. Грубо підстрижена борода стирчала жмутами. Від ліктів жилаві руки вкривали наруччя з товстої шкіри. Довгі полотняні ногавці, також темні, майже чорні, нижче колін перетягнуті тонкими ремінцями. Сандалії запилені й потерті. Не лише вони — весь одяг незнайомця виглядав ветхим та зношеним, безліч разів латаним, укритим застарілими плямами. Збоку на чересі Кара вбачив шаблю — довжелезний і важкий сельджуцький килич.

Чоловік уважно спостерігав за Карою, доки той, кривлячись від болю, підводився. Нарешті, хлопець спромігся сісти, опершись спиною на розігріту сонцем брилу.

— Пити, — попрохав він хрипко, сам лякаючись власного голосу.

Чоловік зняв з пояса невеличку флягу та кинув Карі. Той не спромігся її впіймати — оплетена джгутом гарбузова пляшка вислизнула з рук і з глухим стукотом упала на каміння. Поки він підіймав її, зубами витягував корок і маленькими, обережними ковтками пив кисле вино, незнайомець не зронив ані звуку. Навіть не ворухнувся. Спокійно й відсторонено спостерігав за Карою.

— Хто ти? — спитав Кара, повернувши флягу. Вино трохи втамувало біль і прояснило голову.

— Тольґа.

— Ти не схожий на паломника.

Чоловік не відповів.

— І на скутата також. Псил?

Знов мовчання. Кара став обережно напружувати м’язи, перевіряючи, чи слухається його власне тіло.

— Ти зі скинії, — мовив він нарешті. — Не чернець, але зі скинії. Де Ебру?

Поза Тольґи невловимо змінилася. Зблиснуло в тіні каптура око.

— Дівчинка? — спитав він упівголоса.

Кара кивнув.

— Вона тепер у послушництві. Пресвітерія прийняла її. Більше ви не побачитеся.

— Але… — Кара був вражений, — як? Чому? Ебру не хотіла…

— А хто переймається тим, чого вона хотіла? Дівчисько чує. Будь-яка скинія забрала б її. Або вбила на місці.

— Чує що? — тупо перепитав Кара.

— Давніх. Вона буде різьбяркою. Першою різьбяркою долини за багато років. З часів благословенної Еґріташ.

Тольґа звівся на ноги — повільно, вагомо. Тепер він височів над Карою, наче старе, сухе дерево. Долоня лягла на руків’я килича.

— Наш світ створено Логосом… — промовив він глухо, — але Давні не знають Слова — і не належать йому. Від того ми, люди, не здатні їх зрозуміти, будь-якою спробою лише випалюючи самих себе, все глибше занурюючись в нурту безумства. Ті, хто впускає у себе асемічні пісні Давніх, більше не може цілком належати цьому світові — але й не може переміститися туди, звідки лине пісня. Звук не може рухатися в зворотному напрямку — тільки вперед. Від них — до нас.

— Аджена… — Кара сухо глитнув, — казала, що Давні чують нас.

— Чують? — Тольґа пирхнув. — Радше відчувають. Як подув вітру, який ти вловлюєш крізь щілину в незачинених дверях. А відповіді… їм не потрібно навіть хотіти, щоб ми почули їхні пісні. Ті просто струменять сюди — бо така їхня природа.

Він раптом завмер і повільно роззирнувся, наче щось нашорохало його. Кара, який сидів серед туфових уламків і не міг бачити далеко, витріщився на Тольґу, сподіваючись збагнути, що саме той помітив. Тольґа мовчав.

— Ебру збожеволіє, якщо буде слухати? — не витримав гнітючої, напруженої тиші Кара.

— Коли ти впускаєш в себе Пісню, — відповів після паузи Тольґа, не зводячи очей з обрію ліворуч Кари, — вона змінює тебе. Більшість кінець кінцем обертається на чудовиськ. На чужорідні тіла, ув’язнені в долині. Вони не можуть звідти піти — у жоден зі світів, бо вони дихають повітрям обох. Тож вижити можуть лише тут — у місці, де світи стикаються. Але сим їхнє буття ся перетворює на безперервне страждання. Пісня шарпає їх — рівною мірою і коли звучить, і коли затихає. Але різьбярі… різьбярі — се інше. Вони — не посудина, але жолоб. Їм даровано викарбовувати пісню в неживому. В кістці, камені чи металі.

Він торкнувся пальцем каменя в очниці.

— Се подарував мені Яхцзи, старий різьбяр нашої скинії. Не повноцінна руна, звісно, таку йому не дозволили б роздавати. Всього лише декілька ліній. Але й з ними я бачу та усвідомлюю більше за багатьох. Тямиш?

Тольґа перевів погляд на Кару й неспішно витягнув з піхов шаблю.

— Ти помилився, — кинув він, не дожидаючись відповіді хлопця, — коли казав, що я — не чернець. У кожній скинії є такі як я. Ті, хто оберігає її від чудовиськ долини. Щит проти каосу…

Кара не став чекати на завершення фрази. Він несподівано різко зірвався з місця, але кинувся не від Тольґи, а на нього, в останній момент сахнувшись убік та прослизнувши в того під рукою. Клинок з виттям розітнув повітря над головою, а Кара вже петлював лабіринтом валунів, стрибаючи з одного каменя на інший. Босі ноги впевнено знаходили опертя на їхній шерехатій поверхні, біль у побитому тілі кудись зник, поступившись місцем незвичній, примарній легкості.

Глухий рик Тольґи досяг його вух — разом із звуками важкої ходи та скреготом підошов по туфу. Кара біг від річки — не хотів, щоб вода відрізала йому простір для маневру. Схил каньйону був уже зовсім поряд — височів прямовисною стіною. В лабіринті скельних уламків Кара обирав шлях так, щоб рухатися уздовж схилу, але не надто близько до нього. Тольґа, всупереч його сподіванням, не відставав. Навпаки, з кожним неправильним кроком, з кожною миттю, яку хлопець витрачав, обираючи новий напрямок, мисливець скорочував відстань. Його тупіт звучав то ліворуч, то праворуч — він теж петлював, намагаючись притиснути Кару до стіни. Й сама долина наче допомагала йому — стежини між валунами заводили Кару все ближче й ближче до схилу. І от він уже біг уздовж нього, оминаючи завали та виступи.

Він опинився у пастці, але усвідомив це, коли тікати було вже запізно. В цьому місці скельна стіна виступала вперед гострим, крутим відрогом, по якому нещодавно зійшов великий звал, утворивши глибоку затінену низину, всі виходи з якої лишилися за спиною Кари.

Хлопець озирнувся. Тольґа вже був у низині — біг, не вповільнюючи руху. Другої нагоди вертлявому хлопчиську надавати він, вочевидь, не збирався.

Кара зацьковано роззирнувся, розуміючи, що часу для прийняття рішення в нього залишилося