Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

Аджена не зводила з дівчини пильного погляду.

— Так, — після довгої паузи відповіла вона. — Відповідають.

— І що для нас, людей, криється в тих відповідях?

— Ти прийшла до моєї скинії, щоб з’ясувати це, дитинко? Щоб дізнатися, як може мураха розмовляти з людиною?

Ебру кивнула головою, впевнено та спокійно. Кара ж відчував, як у його череві починають сплітатися в тугий жмуток кишки.

— Тобі є що їм сказати, дитинко? — спитала Аджена суворо.

Ебру заперечливо мотнула головою. Пресвітерія здивовано підняла брови.

— У такому разі, — вона простягнула руку долонею догори, — ходімо зі мною.

Ебру вклала свою темну від застарілого бруду руку в білосніжну долоню пресвітерії.

Кара рушив був слідом за ними, але рослий чернець за його спиною поклав руки йому на плечі, легко зупинивши.

— Чекай тут. Тобі не можна проходити крізь царські ворота.

— Чому? — Кара спробував вирватися, але чернець тримав міцно.

— Чекай тут, — повторив він холодно.

Проминувши катапетасму, Аджена ввела Ебру у вівтарну частину. Тут було ще темніше — горіли лише двійко лампад біля високих фресок-ікон і товста присадкувата свічка поблизу жертовника. Ебру завмерла, зачаровано роззираючись. Ледь висвітлені тріпотливими вогниками фрески… відрізнялися від тих, які вона звикла бачити. Зображення на них не були схожі на святі образи, не були схожі навіть на людей. Покручені фігури були позбавлені звичайних пропорцій та симетрій, складені з рис, притаманних радше морським гадам, жукам та артроподам. Крила, мацаки, перетинки, панцері та шипи. Але що пильніше придивлялася Ебру до зображень, то більше її охоплювало примарне відчуття, що вона дивиться на них двома парами очей. Перші з кожною миттю все сильніше відчували їхню чужинність, іншість; другі ж, навпаки, все більше впевнювалися в тому, наскільки природне та логічне те, що вони бачать.

— Ходи до мене, дитино! — владний оклик Адежни вивів дівчину зі ступору. Пресвітерія стояла біля престолу. Ебру слухняно наблизилася. Невеличкий чотирикутний стіл був накритий багато оздобленим антимінсом — покровом, прикрашеним золотим шиттям та багатим розсипом коштовного каміння. В центрі, куди вказувала Аджена, в антимінс була вшита невеличка, трохи більше великого пальця дорослого чоловіка, біла різьблена пластинка — скоріш за все, кістяна.

— Подивися сюди, — наказала пресвітерія, дзвіницею височіючи над Ебру. Та покірно стала навшпиньки та подивилася на пластинку.

Спочатку та здалася дівчині простою прикрасою, вкритою складною, але безглуздою різьбою. Численні лінії перетиналися, збігалися та розходилися, поза всякими правилами складання візерунків. У них не було ані чіткої симетрії, ані циклічності, ані сталих форм. Проте Ебру вперто продовжувала вдивлятися в пластину, наче це раптом зробилося найважливішою справою в її житті. Дивно, але цей різьблений шматочок кістки здавався їй знайомим — немовби дівчина вже колись бачила його, дуже-дуже давно… або уві сні.

— Що ти бачиш? — здавалося, що голос пресвітерії лунає крізь товщу води — глухо та віддалено.

Ебру спробувала відповісти, але язик наче присох до піднебіння. Заціпеніла, вона роздивлялася хаотично сплетені лінії. Паралізуюче відчуття роздвоєності знов охопило її — таке саме, як із фресками, тільки набагато, набагато сильніше. Одна Ебру відмовлялася сприймати узори та лінії, відкидаючи навіть натяк на те, що в них може бути якийсь сенс. Інша ж розуміла, що перед нею — послання. Першу Ебру навчили читати й писати, вона знала грецьку й латину, але нічого з її знань не вказувало на семантичний вміст, набір стереотипій, які її розум міг би розрізнити. Друга Ебру знала, що цей запис не може бути відтворений голосом. Для неї візерунки будувалися на каліграфії, традиції глибшій, ніж грецька чи латина, і її вміст визначався не знанням та співвідношенням, але сприйняттям та інтуїцією. Дві Ебру боролися між собою, бо існування одної цілком виключало існування другої.

— Що. Ти. Бачиш? — карбувала кожне слово Аджена, намагаючись пробитися крізь заволоку, що огорнула дівчину.

І тоді прийшло розуміння. Воно вдарило Ебру струменем неземного сяйва, образів, що лежали поза межами усього того, що здатні відтворити слова. Дівчина відсахнулася від престолу, зробивши декілька кволих кроків назад, після чого її ноги підломилися, і вона впала. Перед очима плавали безформні плями світла, у вухах пульсувала музика без тону та ритму. Аджена нависла над нею, вирячивши очі, розчепіривши простягнуті до дівчини пальці, надто нажахана, щоб торкнутися чи покликати її. Ебру подивилася на неї затьмареним поглядом. Безкінечно довгу мить вони не відриваючись дивилися одна на одну.

— Я бачила… розповідь Давнього. Її перенесли в наш світ із… — вона замовкла, немов не наважуючись продовжувати.

— Ми звемо їх рунами, — промовила Аджена. — Їх створюють особливі ченці — різьбярі. Бути різьбярем може не кожний. Лише той, хто спроможний стати каналом між світами, річищем, яким потече благословенна ріка…

Вона підійшла до престолу й накрила руну краєм покрову.

— Мало хто здатен, побачивши руну, не позбутися розуму, — Аджена кількома твердими кроками повернулася до Ебру, яка насилу звелася на рівні.

— Ті, хто здатен… — пресвітерія подивилася на дівчину з якоюсь сумішшю ненависті та жалю, — стають різьбярами.

Вона різко вдарила Ебру ногою в груди, кинувши на підлогу. Перш ніж дівчина спромоглася звестися, Аджена нахилилась і, вхопивши її за волосся, рвонула догори. Лівою рукою вона декілька разів ударила дівчину в обличчя. З розбитого носа потекла кров, з широко розплющених очей бризнули сльози. Пресвітерія жбурнула Ебру на підлогу, наступила на груди ногою, натиснула. Дівчина вчепилася в стопу пальцями, намагаючись послабити тиск. Ребра боліли, дихати ставало усе важче.

— Уже давно в долину не приходять справжні різьбярі. Анахорети кажуть, що се є затишшя перед страшною бурею, — повідомила Аджена буденним тоном. — І вибір між тим, прийняти такого до своєї скинії чи гнати пріч, завжди складний.

Вона зняла ногу з грудей Ебру. Та перекотилася на бік, жадібно хапаючи ротом повітря.

— …але я ризикну.

Аджена з усього маху вдарила ногою дівчині в потилицю.

III. Тольґа

Обличчя Кари палало. Він відчував, як сонце проходить крізь шкіру, змушує кров спікатися на численних саднах. Повіки склеїлися, і не було сил їх розліпити. М’язи горіли — вони ще зберігали пам’ять про відчайдушну боротьбу. Він з останніх сил опирався ченцям, не давав вивести себе. Але програв.

Його відгамселили до безтями — і викинули зі скинії.

Десь поряд дзюркотів струмок. Чулося віддалене цвірінькання птахів.

— Підводься.

Чужий голос здався Карі гарчанням хижака. Зморщившись від болю, він розплющив одне око й скосив погляд убік, звідки лунав голос. Ребра боліли, в паху тягнуло, а ноги взагалі були як не свої — важкі й заціпенілі.

Поряд, на великому піщано-білому камені,