Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

А за наступним поворотом коридору Іван почув крик відчаю. Крик, який змусив його припинити пошуки і кинутися на це благання.

— Допоможіть! Боженьку... Допоможи і збережи... Прошу і благаю: зглянься на рабу свою бідолашну!

Кричала зовсім ще юна дівчина. Кричала рідною Іванові мовою і кликала так, як кличуть в момент небезпеки й жаху діти та дівчата лише на багатостраждальній землі Украйни.

Двоє юних яничарів, які ніколи ще не торкалися жіночого тіла, притиснули до стіни дівчину і люто зривали з неї одяг. Напевно, вони розуміли, що дотик до мешканки гарему вартуватиме їм голови, але бажання скаламутило розум, а точніше, шайтан позбавив їх розуму.

Саме слугам диявола зараз намагалася чинити опір нещасна дівчина. А тут її блакитні з іскринкою очі побачили ще більш жахливого посланця Шайтана. Цей був із диявольською міткою на обличчі. Тож нещасна закричала ще голосніше:

— Матусю! Рідненька! Допоможи!

Далі Іван не зміг ступити й кроку. Він обернувся і пильно подивився на сповнене жаху, та навіть у цю мить прекрасне личко ще зовсім юного створіння.

— Залиште її або втратите голови, — сказав османською Сірко.

Яничари перезирнулися, посміхнулися і, не кажучи й слова, повернулися до своєї жертви. І до них уже поспішали ще двоє ґвалтівників, старших, які мали великий досвід того, як упоратися зі здобиччю. В передчутті насолоди вони кинули свої ятагани і спробували схопити дівчину за ноги.

Ні на що більше не сподіваючись, нещасна міцно заплющила очі й стулила губи. Але дивна річ: вона раптом відчула, як слуги диявола послабили свою хватку, а відтак і звільнили її тіло від своїх липких рук.

— Розплющ очі! Подивися на мене! Тобі треба переодягнутися. Я врятую тебе.

Говорили рідною мовою, і в це неможливо було повірити, — як і в те, що над нею стояв саме отой яничар із плямою, а навколо лежало четверо мертвих ґвалтівників. Один із них, найменший, був уже без шароварів, довгої сорочки і капанича[218].

Легко, як пір’їнку, Іван підняв дівчину. Вніс до кімнати й посадив на килим. Відтак замкнув двері й підпер їх масивною скринею, що стояла біля дверей.

— Не поспішай. Переодягайся. Я відвернуся. Якщо ти бажаєш залишити це місце... Воно зараз особливо небезпечне...

— Я хочу додому! До мами, батька, сестер! Будьте ви прокляті разом з вашими солодощами! — несподівано дзвінко вигукнула дівчина.

— Тихіше. Якщо ти так кричатимеш, то ніколи не побачиш ні своїх рідних, ні своєї хати. Де твоя хата?

— У Переяславі... У мого батька там великий будинок, — все ще схлипуючи, відповіла дівчина.

— А звуть тебе як?

Після довгого мовчання нагадав:

— Як тебе звуть? Я от Іван. Козак! А ти хто?

— Який ти козак... Звідки ти тут взявся? Я знаю, що козаки палили цей клятий Стамбул два роки тому. Ми дивилися з даху. І я так чекала, щоб мене звільнили... Але козакам було не до нас, невтішних...

— Я тоді був зовсім юнаком, — зітхнув козак. — Зараз уже можу тобі допомогти. І допоможу, клянуся тими, хто дозволяє мені таке зробити.

— Гафія. Мене звуть Гафія. А мати зовуть Ганночкою... Ганною, — мовила дівчина і додала: — Я переодягнулася.

Іван Сірко повернувся і не зміг втриматися від усмішки.

— Ой, до чого гарний яничар! З таким і з хати вийти боязко. Відіб’ють парубки на вулиці, й оком не встигну змигнути.

— Ото ще чого, — надула губки Ганна, ховаючи під високою яничарською шапкою своє розкішне волосся.

— Чогось ще не вистачає!

Іван вискочив за двері й одразу ж повернувся.

— Ось вона, дерев’яна ложка! Її місце — ось тут, спереду юскюфе[219]. Бачиш, як у мене. Це важливо. Без такої ложки яничар не яничар. У них і аги мають звання кухарів. Щоправда, у тих ложки в ковпаках срібні. Ось як вони люблять сито жити. А ми зараз повинні бути яничарами. Видно, мав слушність брат Дога: не судилося тому султанові бути моїм. Подумав про це, поки бігав. Отже, тепер у мене є інша справа. Повезу я тебе... Куди, ти кажеш?

— У Переяслав! Тут смерть моя. Агелах зашили в мішок і кинули в море. А вона лише підслуховувала валіде[220]. Так велів нам кизляр-ага[221] і за непослух смертю погрожував. Валіде й на мене косо дивиться, думає, що я помщуся за подругу. Жінок закрили в гаремі, а я думала втекти, поки такий безлад. Однаково вб’ють. То що зараз, а що потім...— Будеш жити і помреш на рідній землі. Це кажу тобі я, Іван Сірко! Без мене ти й десятка кроків зараз не пройдеш. Тож тримайся за спиною і мовчи, що б не сталося... Мамо-матусю... Як у тебе це жалісливо вийшло. Аж серце моє завмерло. Давно я з мамкою не бачився. Чи жива вона?..

Розділ восьмий

Тиша скувала Стамбул.

Мешканці «Асітане-і-Саадет»[222], як часто звучало у віршах великих поетів Османії, які оспівували дивовижне і найпрекрасніше з усіх місто, міцно замкнулися у своїх будинках і, забувши про сон і солодку їжу, молилися безперестанно, з особливим трепетом поклоняючись Всевишньому в п’яти обов’язкових молитвах.

Величезні базари столиці були порожні. Тільки пильні сторожі та найняті загони, що складалися в основному з м’ясників і зброярів, безперервно походжали серед крамниць, складів і контор.

Здивовані птиці облітали раптом спорожнілі вулиці й площі міста. А місцеві зграї голубів і горобців забилися під дахи, не розуміючи, чому з порваних мішків не сиплються золоті зерна й куди поділися ці мішки, як і безліч базарних відходів.

Тільки вітерець радів своєму безперешкодному руху і, користуючись цим, ганяв пил з вулиці на вулицю та стукав у двері й віконниці переляканих городян.

Навіть води Босфору були тихі й лише рябіли малою хвилею. А води Золотого Рогу, що відходять від Босфору, тим паче вражали своєю гладдю. Тому й здавалося, що весла маленького човника розбивають дзеркало, яке до цієї миті правдиво, без спотворень, відбивало білі пухнасті хмаринки на тлі яскраво-синього неба.

— Як у Бога все справедливо і точно влаштовано!

Молодий чоловік у широких капуданових штанях, які відкривали ікри його ніг, і в поношеній безрукавці, яка давно втратила колір, неприязно глянув на дивного чоловіка в скромному чорному одязі, що сидів навпроти нього. Його крислатий петас[223] наполовину