Лі Бардуго - Королівство шахраїв

кабінеті його здивували шикарні прикраси. Від суворого крамаря він очікував стриманості, натомість дерев’яні панелі були щедро оздоблені фестонами з лаврового листя, а за широким блискучим столом виднівся оббитий темно-червоним оксамитом стілець завбільшки з трон.

— За картиною, — прошепотів Вілан, показуючи на портрет якогось із Ван Екових предків.

— Хто із членів вашої благословенної родини це мав би бути?

— Мартін Ван Ек, мій прапрадід. Він був капітан корабля, який уперше пристав до берега Еамського Підборіддя та поплив углиб річкою. Назад він привіз вантаж прянощів, а на вторговані гроші купив другий корабель, принаймні так розповідав мені батько. Це і стало початком Ван Екових статків.

— І буде їхнім кінцем. — Каз струсонув жевриком, і кімнату залило зелене світло. — Досить схожі, — зауважив він, глипаючи на довгасте обличчя, високе чоло й колючі сині очі.

Вілан здвигнув плечима.

— Попри руде волосся, я завжди був схожий на батька. І його батька, і всіх інших Ван Еків. Ну, до останнього часу.

Вони вдвох узяли картину з обох боків і зняли її зі стіни.

— Ти лише поглянь, — застогнав Каз, коли сейф з’явився перед їхніми очима. Навіть слово «сейф» не здавалося доречним. Це, швидше, була камера зі сталевими дверима, вбудована в стіну, що й сама була посилена додатковою сталлю. Замок у дверях був виготовлений у Керчу, але не схожий ні на що, доти бачене Казом: низка тумблерів, на яких щодня можна було встановлювати випадкову комбінацію. Його неможливо було зламати менш ніж за годину. Але, якщо не вдається відчинити двері, доведеться зробити нові.

Із нижнього поверху долинав звук підвищених голосів. Крамарі обговорювали щось, у чому не могли дійти згоди. Каз був не проти підслухати цю розмову.

— До справи, — кинув він. — Час спливає.

Вілан витяг із наплічника два глечики. У жодному з них не було чогось надзвичайного, але, якщо Вілан мав рацію, коли поєднати їхній вміст, отримана в результаті сполука пропалить усе, що завгодно, крім посудини з бальсового скла.

Вілан глибоко вдихнув і простягнув руки з глечиками подалі від тіла.

— Стій, де стоїш, — порадив він і вилив вміст одного з глечиків до іншого. Нічого не відбулося.

— Ну? — нетерпляче поцікавився Каз.

— Можеш рухатися.

Вілан дістав бальсову піпетку, набрав нею невелику кількість рідини й випустив тоненьку цівочку перед сталевими дверима сейфа. Тієї ж миті метал почав розчинятися з потріскуванням, яке в невеличкій кімнатці здавалося аж надто гучним. Повітря наповнилося різким металевим запахом, і хлопці затулили обличчя рукавами.

— Неприємності в пляшці, — зачудувався Каз.

Вілан працював моторно, обережно переносячи золотовмісну кислоту з глечика на сталь, і дірка в сталевих дверях щоразу більшала.

— Не втрачай темпу, — порадив Каз, кидаючи погляд на годинник.

— Якщо я розіллю хоча б краплю, вона пропалить підлогу простісінько до гостей, запрошених моїм батьком на вечерю.

— Не поспішай.

Кислота знищувала метал короткими вибухами, швидко горіла й лише поступово слабшала. Залишалося сподіватися, що вона не прогризе занадто великий шматок стіни, коли хлопці заберуться звідси. Каз не заперечував проти ідеї, щоб кабінет обрушився на Ван Ека та його гостей, але не раніше, ніж упорається зі своїми справами цієї ночі.

Здавалося, минула ціла вічність, коли дірка стала достатньо великою, щоб у неї можна було просунути руку. Каз запхав усередину жеврик і побачив гросбух, стоси крюґе й невеличкий оксамитовий мішечок. Він витягнув мішечок із сейфа, зморщившись, коли рука торкнулася краю отвору. Сталь і досі була достатньо гарячою, щоб залишати опіки.

Хлопець витрусив уміст мішечка на свою затиснуту в шкіряну рукавичку долоню: широка золота каблучка з вигравіюваними червоним лавром і Ван Ековими ініціалами.

Бреккер запхав каблучку до кишені, потім схопив кілька стосів крюґе й передав їх Віланові.

Побачивши хлопчиків вираз обличчя, мало не розреготався.

— Невже тебе це непокоїть, крамарику?

— Мені не подобається почуватися злодієм.

— Після всього, що він накоїв?

— Так.

— Забагато доброчесності. Ти розумієш, що ми крадемо твої гроші?

— Джаспер казав те саме, проте я впевнений, що батько викреслив мене зі свого заповіту, щойно Еліс завагітніла.

— Це ще не означає, що ти маєш на них менше прав.

— Мені вони не потрібні. Я просто не хочу, щоб вони належали йому.

— Яка розкіш — повертатися спиною до розкоші. — Каз запхав крюґе до кишені.

— Як би я керував імперією? — озвався Вілан, кидаючи піпетку до сейфа, щоб вона там тліла. — Я не можу прочитати гросбух або накладну. Я не можу виписати замовлення товарів. Мій батько багато щодо чого помиляється, але стосовно цього він має рацію. Я став би посміховиськом.

— То заплати комусь, аби робив це замість тебе.

— Ти б так учинив? — поцікавився Вілан, закопилюючи підборіддя. — Довірився б комусь, хто знав би таке, знав би таємницю, яка може тебе знищити?

«Так, — не вагаючись подумав Каз. — Одній людині я б довірився. Одній людині, яка, я знаю, ніколи б не використала проти мене мої недоліки».

Він швидко погортав пальцем гросбух і запитав:

— Коли люди бачать каліку, який іде вулицею, опираючись на ціпок, що вони відчувають? — Вілан відвів погляд. Коли Каз згадував про свою кульгавість, люди завжди так чинили, наче він не знав, ким був чи яким його бачив цілий світ. — Вони співчувають. Ну, а що вони думають, коли бачать, як наближаюся я?

Кутик Віланового рота вигнувся.

— Вони думають, що краще перейти на інший бік вулиці.

Каз запхав гросбух назад до сейфа.

— Ти не слабкий через те, що не вмієш читати. Ти слабкий через страх, що люди побачать твій недолік. Ти дозволяєш сорому вирішувати, ким ти є. Допоможи мені з картиною.

Вони повернули портрет на місце перед роззявленою діркою в сейфі. Мартін Ван Ек зиркнув на них згори вниз.

— Подумай про це, Вілане, — порадив Каз, вирівнюючи раму. — Це сором набиває мої кишені; сором дозволяє Бочці кишіти дурниками, готовими напнути маску, щоб отримати те, чого хочеться, і щоб ніхто про це не знав. Ми можемо знести будь-який біль. Це сором зжирає людину без останку.

— Мудрі слова, — озвався голос із кутка.

Каз і Вілан обернулися. Увімкнулися яскраві лампи, заливаючи кімнату світлом, і з ніші в протилежній стіні з’явилася постать, якої ще минулої миті там не було: Пекка Роллінз