Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

Данька. – Оскільки село ще навіть не добудоване, то воно навряд чи має назву. Безіменне воно, найшвидше.

Почувши все це, комсомольці заспокоїлися, розібрали інвентар і взялися прибирати новозведені, з голочки садиби. Але щоб раптом не засмутитися, учасники десанту супроводжували прибирання різними жартами й розіграшами. Окрім того, незважаючи на літню спеку, час від часу комсомольці влаштовували перегони: їм було цікаво, яка пара носіїв сміття добіжить до кінця вулиці швидше, не розсипавши вантаж по дорозі.

В обідню пору до них приїхала вантажівка, позаду якої були причеплені дві діжки квасу. Одну з них водій відчепив. Прибиральники негайно вишикувалися в чергу і, передаючи одне одному емальовані кружки (бо прихопити їх здогадалися далеко не всі), почали втамовувати спрагу.

– Пийте, випивайте хоч усе, – мовив водій вантажівки, – діжку я лишаю у ваше повне розпорядження. От тільки…

Він з неприхованим осудом покрутив головою, оглядаючи стовпи пилюки, здійняті молоддю під час прибирання, і додав:

– От тільки я б на вашому місці працював акуратніше. Радіація – вона штукенція така… Уредна штука, я б так сказав. А помитися тут ніде.

– Яка ще радіація?! – негайно здивувалися прибиральники.

Водій подивився на них, немов на недоумків, і пояснив:

– А ви хіба не знаєте? Це ж Іванківський район. Над цими територіями у перші дні після аварії проходили хмари радіації, з них випадав пил.

– Але ж нам сказали, що це не Чорнобильська зона! І якби була небезпека, нам би хоч ватно-марлеві пов’язки видали!.. хоч би «пелюстки»!..

– Так, це не тридцятикілометрова зона, – підтвердив водій, – але це стокілометрова зона. Тут радіація хоча й не така, як у Прип’яті, але теж вистачає. На всіх вас скопом її вистачить, повірте.

– А як же сюди людей переселяти збираються, якщо тут фонить?!

– Ну-у-у… як тобто?.. З тридцятикілометрової зони хочуть відселити сюди, а звідси, зі стокілометрової зони, – у зовсім чисті райони.

– Та хто ж сюди поїде?..

– Ото вже не знаю. І загалом, моє діло маленьке…

Він подивився на ручний годинник, причмокнув і мовив:

– Мені потрібно ще в сусіднє селище другу діжку квасу завезти, оскільки тамтешні комсомольці теж пити хочуть. Отож нІколи мені тут… А ви дивіться, прибирайте акуратніше, щоб без цієї куряви.

На цьому й поїхав. Учасники ж «десанту» довго мовчали, перетравлюючи почуте. Потім як могли вимили руки та обличчя, пообідали й поновили прибирання. Тепер уже рухалися повільніше, не гасали наввипередки, старалися не здіймати куряву і не сміялися. Й навіть не цікавилися, скільки «одиниць радіації» показує саморобний прилад, змонтований у мильничці. Хто мав носовички – зробив собі бодай якусь подобу респіратора.

– Я приб’ю того інструктора райкому, – раптом пробурмотів Данька під час одного з перекурів. – Він знав, куди нас відправляють, і мав попередити.

– А-а-а, облиш, – махнув рукою його напарник по ручних ношах. – І ти сам знаєш, і я знаю, і всі ми знаємо, що ніхто нікого не приб’є. Маячня…

– Все одно та сволота заслуговує, щоб по пиці дістати!

– Заслуговує – то діло таке… Але ж хто ризикне?! Тим паче що якби нам учора розповіли все як є – більша половина нікуди б не поїхала, погодься. Отож в райкомі просто змушені були приховати правду.

Данька лише зітхнув, розуміючи, що напарник має рацію.

Ташкент, 22 серпня 1986 року

Отож у квітні – невдовзі після захисту диплому й розподілу – Валерка Уханьський приїхав до батьків і тепер працював на Ташкентському заводі ім. Антонова інженером 3-ї категорії.

Сьогодні під час зміни стало зле головному технологу Якову Натановичу: серце не витримало спекотної задухи, хоча він не такий уже й старий… Добре, що Валерка опинився поруч: отож викликав «швидку» і поїхав до лікарні як супроводжувач. Тому вдома опинився раніше навіть від матері, у якої по п’ятницях був короткий день.

Зате тато сьогодні загалом мав вихідний, а тому, попри серпневу спеку, крутився на кухні, чаклуючи над мисками і каструлями. Після операції з видалення вени його «приземлили» на цілих три місяці. У перший політ він відправився буквально днями, позавчора повернувся з Мурманська, звідки привіз величезну рибину зі звучною і водночас смачною назвою – кета, а також літрову банку, по вінця наповнену червоною ікрою.

– Це остання, – оголосив він урочисто, – тепер до наступного року більше не чекайте ні червоної рибки, ані ікорки.

Мама полегшено зітхнула, але одразу ж, немовби захищаючись, заявила:

– Леоніде, якщо ти очікуєш, що я зараз усе це готуватиму, то ти глибоко помиляєшся! До плити я ні сьогодні, ані завтра підходити не збираюся.

Батько особливо не засмучувався, натомість побіг на кухню бадьорим підтюпцем і цілий вечір чистив та різав здоровезну рибину, відправляючи частину до морозилки, а частину під прес на засолювання.

Сьогодні на вечерю стараннями батька була окрошка, заправлена холодним діжковим квасом, ароматний зелений чай № 125 та морозиво-пломбір. Під вечір повітря посвіжішало, тому всі із задоволенням повечеряли й пішли до вітальні, де по чорно-білому телевізору «Рекорд В-312» уже йшли новини. Далі батьки усамітнилися у своїй кімнаті, а Валерка почав повільно засинати під монотонний голос диктора. І коли вже остаточно знесилений юнак нарешті вирішив вимкнути осоружний «телеящик», його увагу раптом привернули знайомі краєвиди Києва, а вірніше – Старого Подолу. Валерка прислухався до слів диктора… і завмер від несподіванки:

– У Славутичі оперативно провели дезактивацію заражених територій, і тепер туди масово повертаються люди. Цілі родини знову займають тимчасово полишені квартири. А в села Іванківського району між тим приїхали колгоспники. Життя поступово налагоджується і входить у звичайний, звичний усім робочий ритм…

Далі якась чисто вдягнена, з наманікюреними нігтями жіночка середніх років заходилася віщати добре поставленим голосом про те, що лише одна лопата селітри, розсипана на городі, начисто вбиває геть усю радіацію – і стронцій, і цезій, не кажучи вже про йод.

– Що за маячня?! Кляті лицеміри, брехуни!!! – обурено скрикнула мама, вбігаючи до вітальні, після чого негайно вимкнула телевізор.

– Мамо… а раптом це правда? – із сумнівом в голосі питав Валерка.

Гелена Сергіївна поглянула на сина здивовано і тихо мовила:

– Синку, чи добре ти подумав, про що кажеш?.. Зрозумій, на відміну від казок, у житті чудес не буває, тут усе підпорядковано певним законам і правилам. Це у нас уряд не відповідає перед народом, отож вони і впливають на уми людей через «ящик»… Але ж ти фаховий інженер, ти ж мусиш зрозуміти!.. Дивуюсь я тобі, синку, чесне слово!..

Мама кивнула на вимкнений телевізор.

– Отож і віщають безкарно явну нісенітницю, вкладаючи у свідомість співгромадян уявну надію на щасливе майбутнє. Але ж так званий «мирний атом» далеко не такий