Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

уже й безпечний!.. І перш ніж будувати атомну станцію в якійсь сотні кілометрів від республіканської столиці, відповідальні особи мали би продумати систему захисту населення від можливої аварії.

Але ж головний жах Чорнобильської трагедії не просто в руйнівному вибуху і страшній пожежі, в якій були понівечені й загинули працівники станції та ліквідатори. Суть лиха в тому, що зруйнований генератор АЕС вивільнив страшну болісну смерть, що вражатиме не одне покоління жителів не тільки нашої країни, але й планети в цілому! Це смерть від небезпечного невидимого ворога, породженого «мирним атомом», – радіації. Саме вона ще довго і монотонно вбиватиме все живе!.. Радіацію дуже складно виявити, бо вона не має ні смаку, ні кольору, ані запаху. Але вона здатна за лічені миті змінити формулу крові просто на очах лаборанта, перетворюючи здоровий життєздатний організм на купу неживого м’яса, що розкладається.

А керманичі країни замість того, щоб кинути всі сили на усунення причини радіоактивного зараження і захист людей від цієї біди, переписують довідники так, щоб небезпечні норми стали прийнятними! Вони не забезпечують населення лічильниками Гейгера, щоб люди перебували в невіданні, та ще й запускають брехливу інформацію про повернення жителів Славутича, тільки б усіх заспокоїти. При такому ставленні ми і наші нащадки ще довго хворітимемо й вмиратимемо від наслідків Чорнобиля. Якби уряд Японії не боровся з наслідками атомного бомбардування, японці б до початку третього тисячоліття виродилися б і вимерли. Не можна приховувати, не можна брехати!.. Треба визнати помилки, треба боротися за майбутнє!..

Валерка слухав матір, при цьому у нього в голові несподівано запаморочилося від страшної і важкої правди, від якої не втечеш, не сховаєшся! Бо правда ця наздожене твою свідомість і чи то знищить, чи то змусить працювати – звісно, якщо прокинеться совість. Але совість, на жаль, прокидається не у всіх, далеко не у всіх…

Мати пішла спати, а Валерка ще довго і болісно розмірковував над сказаними нею словами. Адже для нього особисто все могло скластися зовсім по-іншому…

Вкрай втомлений, він постелив собі на канапі, зручно вмостився і почав повільно провалюватися у глибокий сон. Усі події останніх двох років неквапом прокручувалися перед його очима, неначе у сповільненій зйомці.

* * *

Усе почалося в березні 1985 року. Навчаючись на останньому курсі КПІ, Валерка постійно розмірковував: куди б піти працювати?.. Між тим, на їхню кафедру стали часто навідуватися представники величезних промислових гігантів, будівництв, спеціалізованих фабрик, заводів та НДІ. На спеціальних лекціях вони розповідали про свої підприємства і специфіку роботи на них, при можливості возили студентів на екскурсії.

Багато хто ще під час виробничих практик домовлявся про майбутнє працевлаштування, але деякі довго не могли визначитися. Ось і Валерка ніяк не міг вирішити, де хотів би розпочати трудову діяльність. Йому подобалися і різні НДІ, і завод ім. Антонова. І все ж таки по-справжньому його зачепила за живе екскурсія на Чорнобильську АЕС! Він навіть примудрився побувати там двічі, щоразу дивувався і впадав у захват від глобальності й величі станції!.. Під час других відвідин у відділі кадрів йому навіть пообіцяли надіслати запит на молодого фахівця. Можливо, навіть не на одного…

У другій половині лютого 1986 року відбулася розподільча комісія, на якій новоспечений інженер-зварювальник Уханьський Валерій Леонідович отримав престижний, як на ті часи, розподіл на Чорнобильську АЕС. Однак ейфорія тривала недовго: його раптово викликали в деканат та повідомили, що сталася якась нестиковка, отож запит на інженера-зварювальника для ЧАЕС скасовано – таким чином, питання з його працевлаштуванням зависло.

Валерка зателефонував батькам у Ташкент, сподіваючись отримати хоч якусь пораду. Тато перебував у черговому рейсі, отож удалося поговорити лише з мамою. Гелена Сергіївна спробувала навернути сина на «пошуки справедливості», однак молодому чоловікові це не сподобалося…

Насамкінець він вирішив взяти «вільний диплом», після чого пару тижнів тинявся Києвом у пошуках роботи. І ось парадокс: робота була – але не за фахом, а якщо за фахом – то брати новоспеченого інженера без найменшого досвіду та професійних навичок чомусь не хотіли… Врешті-решт Валерка прийшов у відділ кадрів київського заводу ім. Антонова. Там підтвердили потребу в інженерних кадрах, причому навіть з «вільним дипломом» і без найменшого досвіду роботи! Саме те, що потрібно…

– Заповніть анкети, – не відриваючись від якихось серйозних на вигляд паперів, мовила «кадровичка».

– Які саме? – спробував уточнити Валерка. – Їх тут стільки, що…

– Молодий чоловіче, ви інженер чи хто?! – «кадровичка» все ж таки відірвала погляд від паперів, але в її очах не читалося нічого, окрім зневаги.

– Інженер. Між іншим, дипломований.

– Ну, тоді розберіться, які анкети вам заповнювати, а які не вам.

– А ручка у вас є?

– Ще й ручку йому подавай!..

Оскільки «кадровичка» знов уткнулася у свої важливі папери, Валерка згріб з приставного столика по три примірники кожної з розкладених там анкет і вийшов у коридор із твердим наміром розшукати ручку будь-де.

І треба ж такому статися, щоб у тому коридорі він буквально ніс до носу зіткнувся з «агітатором», який влаштовував другу екскурсію на Чорнобильську АЕС! Саме ту, під час якої він остаточно вирішив, що надалі працюватиме саме там, на атомній станції…

– О-о-о, молодий чоловіче!.. Перепрошую, як вас звати?! Забув, знаєте…

– Валерієм Леонідовичем, – доволі прохолодно мовив той. – У вас ручки немає часом? Бо мені тут анкети для відділу кадрів заповнити треба.

– А-а-а… хіба до нас уже йти роздумали?..

– Я не роздумав, – відкарбував Валерка вже зовсім крижаним тоном, – це ви роздумали мене брати.

– Що-о-о?! Як це?!

– А так…

І Валерка коротко розповів про всі перипетії, через які йому довелося пройти протягом останніх тижнів.

– Н-ну-у-у, я ж їм голови повідриваю! – проскреготав «агітатор». – Нічого собі!.. Інженер-зварювальник потрібен саме в моє господарство, а вони!.. Ну я ж їм задам, щойно повернуся. А вам скажу наступне…

Після чого повідомив, що саме зараз на ЧАЕС завітала комісія із самої Москви, яка набирає для роботи на станції молодих фахівців різного профілю. Більше того, якщо у Валерки зараз нема ніяких особливих справ і якщо він згоден зачекати буквально півгодинки – «екскурсовод» підкине його просто у Прип’ять просто на станцію! Бо він тут у відрядженні з водієм на легковику, йому прихопити пасажира зовсім не складно…

Звісно, Валерка погодився! І звісно ж, усі анкети, прихоплені у відділі кадрів заводу ім. Антонова, відправилися в його потертий студентський дипломат. Бо не заносити ж їх назад, справді?! Можливо, для чогось і згодяться! А не згодяться – то так і буде.

«Екскурсовод» не підвів, і того ж вечора Валерка втретє в