Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

Сергійовича раптом постало обличчя старого туркмена, що так натхненно говорив на відкритті станції. Нове життя було реальністю, безсумнівним фактом.

— Ні, ні! Ніколи пустеля вже не відбере назад здобутого, ніколи! А коли спробує — поборемось!

І вже заспокоєний, жвавий і легкий, Анатолій Сергійович ввійшов у ворота метеорологічної станції.

— Де начальник?

— Він там нагорі… Пройдіть.

Вартовий юнак, що сидів унизу, в кімнаті спостережень, ввічливо показав вхід на башту.

 

ІГДІР

 

На столі лежала купа аркушів з обчисленням денних температур. Покручені лінії бігли по графіках, подібні до контурів гірських хребтів. Здавалось, у них нема нічого особливого, крім підтвердження континентальності клімату. Але інше, очевидно, намагалися відшукати в них очі завідувача метеорологічного пункту, товариша Ігдіра.

… Всі Шляхи знову й знову мали бути вивчені! Щоб найменша зміна на цих шляхах температурних, барометричних показників сигналізувала про небезпеку. Це так, як учив Ігдіра ще в дитинстві його батько, Джулдуз: уважно придивлятись до рослин і комах, щоб по них розпізнати, чи не проходив, бува, пустелею басмач.

Ворог, якого шукає Ігдір, застає зненацька, приходить нечутними кроками, а потім накидається, як блискавка.

Цей ворог — смерч, розбійник пустель.

Підстерегти його прихід — це значить уже наполовину перемогти його!

На тонких губах Ігдіра раптом пробігає усмішка задоволення. Він випрямляє широкі плечі і швидкими кроками простує в куток кімнати.

На столі стоїть скринька, дуже подібна о звичайного радіоприймача, а поруч на підлозі підводиться досить незвичайна величезна антена. Це немов чотири великі арфи, насаджені на вісь.

— Так, арфи! Справді, арфи, — думає Ігдір. Обличчя прояснюється певністю і надією. — Ці арфи відчують в атмосфері найтонші зміни і сигналізуватимуть про ворога. Завтра прилад буде встановлений!

Ігдір торкається антени пальцем, і вона дзвенить справді, як арфа.

— Товаришу Ігдіре! Ви просили дванадцятигодинні спостереження?

— Так.

Ігдір проходить в кімнату спостережень, куди покликав його черговий спостерігач. Він проглядає — все спокійно. Стрекоче радіо, записуючи показання летючих куль-розвідників, що зондують повітряні маси вгорі. У скляних циліндрах на розграфлених аркушах невтомно пишуть прилади, передаючи свої нотатки згори по проводах.

— Все чудово, — каже хазяїн станції. — Чудово!

Електричні лампи горять яскравим світлом. Електрифіковані прилади сигналізують тепер зручніше, легше, з усякої відстані. Цей перший крилатий птах з вогневим оком збагатив метеорологічний пункт електрикою, якої завжди бракувало.

Ігдір виходить з кімнати і по кручених східцях виходить на шпиль станції.

В світлі безупинно біжать човники й крильця різних анемометрів. Розпластавши хвости, як гребінчасті півники, стоять флюгери.

Ігдір дивиться зверху на краєвид Зеленого селища, і в очах його відбиваються святкові вогні. Високо, як маяк, горить ліхтар на повітряній шахті. Різноколірні вогники виблискують і на полігоні, і в «міському саду». Звідти ще чути звуки оркестру. Це, напевно, танцює молодь у незвичайному сяйві електричних ламп.

А через деякий час іще чотири висотні шахти припливуть до Зеленого, вже не селища — міста!

Радість проймає Ігдіра. Вона тим більша, тим цінніша, що він ще пам'ятає в цій місцевості інші краєвиди.

Там, де, заквітчаний вогнями, світився оазис, лежали колись мертві піски.

І на цьому самому місці, де височіє тепер башта метеорологічного пункту, в запашному садку, тут він, Ігдір, стояв колись приголомшений, занімілий від болю.

Це сталося давно, давно, а ніби вчора…

Тут був колись аул, в якому жив його рідний дядько. За молодої Радянської влади один з перших зростав у місцевості тваринницький колгосп. І цей аул якось весною, коли вже цвіли на піщаних грядках цибулинні, а ягнята радісно стрибали по зеленому килиму трав, аул був знищений дощенту басмачами.

Мов зловісна піщана буря пронеслась над аулом. Тільки попіл та обгорілі кістки — оце все, що лишилось від селища. Та якось ще колодязь на такирі І не зруйнували бандити — гадали, може, ще доведеться тут колись і самим напитись.

Ні, не діждуть цього, кляті, ні!

Ігдір примружує очі на святковий парад огнів і сідає, задуманий, на край башти. Нагору долинають звуки скрипки — грає його сип Алкад. І він, мрійник, не снить… Поет!

… А спогади пливуть, як човники анемометрів…

… Пізніше сюди послала радянська Туркменія його, товариша Ігдіра, — заснувати метеорологічно-аерологічний пункт.

Тут, серед пісків, у цілковитій пустелі, мав народитись штучний оазис — Зелене селище з водою, рослинністю, електрикою. І він, перший розвідник, мусив вивчати тут погоду, а там — високо-блакитну енергію вітрів.

Тоді й почалось приятелювання Ігдіра з інженером-вітротехніком Катинським, що жив на Україні і шукав гідного місця для своїх ВВЕС.

І тепер це здійснювалось: новий клімат, квіти, електрика, наукова станція пустельних рослин, навіть промисловість.

Так невже ж він віддасть хоч найнезначніші з цих досягнень чорним тіням старої пустелі? Невже він пустить до Зеленого міста зловісні смерчі? Невже не зможе відхилити їх, захистити ці вогні, троянди, скрипку сина?

Багато років тому він, Ігдір, стояв тут на розвідці, коли башту засипало пісками, коли басмачі слали кулі, а люта спека —