Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

Старий миршавий суддя, якого призначив начальник поліції, спав на засіданні суду в Сан-Антоніо. Він спав уже годин зо дві, тільки подеколи стріпував головою і наче задумано щось мурмотів, хоч розглядалося дуже поважну справу: підсудному загрожувало двадцять років ув’язнення в Сан-Хуані, де й найміцніші люди витримували не більше десяти. Але суддя не мав потреби слухати, що кажуть свідки, а що прокурор. Ще не почався суд, як він уже знав, який винести вирок, щоб догодити начальникові поліції. Нарешті адвокат скінчив свою досить довгу промову, секретар чхнув, і суддя прокинувся. Він бадьоро озирнувся і заявив:

- Винен.

Ніхто не здивувався, навіть підсудний.

- Прийти завтра вислухати вирок! Наступна справа!

Після цього суддя лагодився вже знову задрімати, коли раптом до зали увійшли Торес і начальник поліції. Глянувши на свого шефа, суддя відразу зрозумів, чого той хоче, і відклав засідання на завтра.

Через п’ять хвилин, коли зала спорожніла, начальник поліції сказав:

- Я був у Родрігеса Фернандеса. Він запевняв, що це справжній самоцвіт, і, хоч з нього чимало відпаде під час шліфування, камінець коштуватиме не менше, як п’ятсот доларів золотом. Покажіть цей самоцвіт судді, сеньйоре Торесе. І решту також.

І Торес почав викручуватись. Він мусив брехати, бо не міг признатися, що Солано й Моргани відібрали в нього всі самоцвіти, а його самого викинули з гасієнди. Він брехав так спритно, що переконав навіть начальника поліції. Щодо судді, то той завжди вірив тому, чого вимагав шеф, і мав свою думку тільки про якість спиртних напоїв. Торесове оповідання, якщо поминути силу деталей, зводилося ось до чого: він, Торес, був певний, що ювелір надто низько оцінив самоцвіти, тому послав їх своєму агентові в Колоні, а той має послати їх у Нью-Йорк фірмі «Тіфані». Там їм складуть справжню ціну і, можливо, куплять.

Коли вони вийшли з зали на сходи між глиняними колонами, що зберегли ще сліди куль від останніх революцій, начальник поліції сказав:

- Оскільки нам треба захисту закону, щоб вирушити по ті самоцвіти, а надто з любові до нашого любого приятеля судді, ми дамо йому дещицю того, що знайдемо. А він, зі свого боку, під час нашої відсутності заступатиме нас у Сан-Антоніо і, в разі потреби, захищатиме нас ім’ям закону.

За одною колоною сидів, насунувши капелюха на самий ніс, І Пин. Опинився він там не зовсім випадково. Він давно вже помітив, що найцінніші секрети, ті, що найдужче турбують людей, завжди зв’язані з судом, де зосереджено всі людські скорботи. Адже ніколи не можна сказати заздалегідь, де саме вчуєш який-небудь секрет. Тому І Пин, мов рибалка, що, закинувши вудку в море, стежить за поплавцем, часто сидів у суді, стежив за адвокатом і позивачем, за свідками і навіть за катом та випадковими слухачами.

А цього ранку єдина особа, що звернула на себе І Пинову увагу, був обшарпаний пеон, який, здавалося, помре, коли негайно не вип’є чарки. Він мав тьмяні очі, червоні повіки, але в його мізерній, виснаженій постаті було щось відчайдушно рішуче. Коли зала суду спорожніла, той пеон умостився на східцях біля однієї з колон.

«На кого він чекає? - запитав себе І Пин.- Усередині лишались тільки три верховоди Сан-Антоніо - начальник поліції, Торес і суддя». Який зв’язок може бути між ними або одним із них і цим п’яним, замурзаний створінням, що в таку спеку тремтить, ніби на морозі? І Пин не знав цього, але відчував, що варто почекати: ану ж як він щось вивідає? Тим-то І Пин, хоч і ненавидів спеку, вмостився за колоною, де жоден атом тіні не охороняв його від палючого проміння, вдаючи, немов любить грітися на сонечку. Старий пеон ступив крок уперед, захитався, мало не впав, але спромігся-таки відволікти Тореса від його компаньйонів. Ті спинилися віддалік, і, жваво розмовляючи, нетерпляче дожидали Тореса.

І Пин уважно стежив за розмовою пихатого Тореса й злиденного пеона, не проминувши жодного слова й поруху.

- Ну, чого тобі треба? - брутально спитав Торес.

- Грошей, трішки грошей, сеньйоре. Ради бога, хоч трішки грошей,- заскиглив пеон.

- Ти дістав уже свої гроші! - гримнув Торес.- Коли я їхав, то дав тобі стільки, щоб ти міг прожити не два тижні, а цілий місяць. Ще два тижні я не дам тобі ні сентаво.

- Але в мене є борги,- скиглив старий і ввесь аж тремтів, так хотів випити.

- За пульку в корчмі «У Петра й Павла»? - глузливо сказав Торес.

- За пульку в корчмі «У Петра й Павла»,- щиро признався пеон.- І таблиця, де зазначено мої борги, геть списана. Корчмар не дає мені більше набір. А я, нещасний, не можу витримати без пульки.

- Ти - просто нікчемна свиня.

Пеон несподівано випростався, перестав тремтіти і з гідністю, ніби раптом його осяяла якась вища мудрість, урочисто сказав:

- Я вже старий. Ні в моїх жилах, ні в моєму серці немає вже сили. Всі мої бажання згасли. Я навіть не можу працювати цими вутлими руками, хоч і знаю, що робота дає забуття й відпочинок. Отже, я не можу ні відпочити, ні забути. Їжа пече мені рота і обтяжує шлунок. Жінки - то чума, і мені гидко згадати, що я колись жадав їх. Діти? Останню дитину я поховав років десять тому. Релігія лякає мене. Смерть? Думка про смерть заважає мені спати. Пулька! Боже милий, це єдине, задля чого я хочу жити й люблю життя. Що з того, що я п’ю забагато? Це тому, що мені треба багато про що забути; мені лишається недовго вже животіти під сонцем, перш ніж одвічний морок заступить назавжди сонячне світло від моїх старечих очей.

Торес нетерпляче ворухнувся, наміряючись іти; просторікування старого його дратувало.

- Хоч кілька песо, кілька песо! - благав пеон.

- Ні сентаво! - рішуче промовив Торес.

- Ну добре ж! - з не меншою рішучістю відказав старий.

- Що це значить? - підозріло спитав Торес.

- Ти, може, забув? - сказав пеон так таємниче, що І Пин відразу задумався: що саме могло примусити Тореса виплачувати пеонові своєрідну пенсію?

- Адже я плачу тобі, як ми й домовилися, за те, щоб ти