Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

уже майже на волі, найстрашніше зроблено. А тепер - одпочити, розім'яти наболілі від плазування і напруження кістки, легенько так собі, про людське око, вилаяти моїх товаришів, коли підлізуть, за те, що спізнилися...

Минає п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять... Міська ратуша відбиває одинадцяту, потім дванадцяту, а їх нема й нема.

Нема і в пів на першу, і о першій годині, нема й о пів на другу...

Я вже три рази по тричі свистів, як було умовлено, - спочатку тихо.. а потім голосно, пронизливо. Я вже тричі по три рази стукав об стовбур грабка, спочатку тихенько, зламаним бадиллям кукурудзи, а потім голосно, пронизливо - знайденою важкою ломакою, наражаючись на видиму небезпеку, що мої сигнали почує якийсь із жандармів, що ось тут же, зовсім недалечко, через канаву й шлях, вартують із довгими багнетами-ножаками, територію майбутнього військового міста - нашу каторгу.

І коли ратуша відбиває пів на другу, терпець мій уривається.

Тоді я встаю на ввесь зріст, взявши напрямок просто на схід од Гаймашкеру (я ж бачив і знаю, де сходить сонце) , рушаю вперед - до рідної землі, до вимріяної довгими осінніми ночами золотої волі...

Коли переходжу пустельні околиці міста, лінію залізниці, бруковані шляхи, - кожен кущик, що несподівано виринає в пітьмі ночі за кілька кроків, здається за нагороїженого жандарма, примушує зупинятися, припадати до землі, посилено битися серце...

Через годину добираюся до лісу, що густо вкриває довгий, гористий кряж навколо Гаймашкеру, все просто, рівно, нікуди не звертаючи, іду та й іду, тримаючися єдиного, здаєтьсл мені, напрямку, - на схід.

Іду годину, дві, три, продираючися через гущавину лісу так, щоб ні на крок не збочити ні праворуч, ні ліворуч, ні на хвилину не зупиняючися, - то байдуже, що оголоне гіляччя кущів боляче б'є, шматує рештки мого, спаленого дебреценською дезинфекцією, солдатського одягу.

Іду. Ніч починає вже здавати. І коли на якійсь прогалявині я зупиняюся, щоб передихнути та трохи зорієнтуватися в місцевості, то несподівано для себе виявляю, що сіріти починає зовсім не з того боку. За всіма моїми сподіваннями, сонце повинне починати боротьбу з чорною пітьмою ночі якраз поперед мене, а тут сіріє край неба чогось позаду. Це непокоїть тільки одну хвилину. Рушаю прискорено далі, а коли через годину видираюся на голий шпиль високого узгір'я, то з жахом констатую, що ганебно заблукав.

З високого шпиля, крізь сіру поволоку вранішнього туману, бачу перед собою широку панораму Гаймашкеру збоку, зовсім протилежного тому, звідки я вийшов...

Пропали мої перші двадцять кілометрів ходи! Тоді залізаю в кущі, падаю на мокрий, пухнастий килим із пожовклого листу, і проклинаю пограничника-полтавчанина з компасом, і люто мну, від безсилої злости, задубілими, покорченими пальцями, мокру, пухку постіль.

До самого вечора треба лежати в схованці непорушно, бо тепер же мене вже кинулися в таборі, пошлють шукачів, та й ліс не безлюдний.

Пробую заснути - холодно; тисячу разів переконую себе, що з'їсти відразу Іллюшину порцію - це злочин, бо це ж - єдиний продовольчий запас мій. Тисячу разів наказую собі берегти цю порцію, як запас недоторканий, як ото на фронті сухарі, але надвечір не витримую, іду з свідомістю на угодницьку комбінацію і половину пайки з'їдаю. Це дає ілюзію збільшення сил і, коли в лісі зовсім темніє, вираховую добре напрямок, використовуючи для того відомості з ботанічної географії (всі дерева мають дебелішу, зарослу мохом, кору з північного боку). Дуже помогло б орієнтуватися в напрямках листя, завжди звернуте обличчям до сходу сонця, але ліс давно вже розгубив свій пишний одяг, і тепер він може правити мені тільки за пухку постіль.

Десь опівночі видираюся, нарешті, на широку далину, з того приводу легко зідхаю, але ненадовго, бо всю решту ночі плутаюся між канавами штучного зрошення - широкими (не перескочиш!), глибокими та холодними (не перебредеш!).

Коли знаходжу першу кладку через канаву, це окрилює радісними надіями, а коли виявляється, що кладка через другу канаву аж на кілометр ліворуч, а через третю - на кілометр праворуч, душу стискае одчай.

Тільки на світанку виплутуюся з хитромудрої системи зрошення, задоволено констатую, що з напрямку на схід не збився і забираюся в густе кукурудзиння на пригорбку, на відпочинок.

То дарма, що безнастанний осінній дощ давно вже не залишив сухого рубця в одежі, то дарма, що земля в кукурудзинні розкисла, як кваша, - пригинаю кілька мокрих бадилин додолу, зручно вмощуюся, кінчаю без зайвих міркувань свій недоторканий запас поживи, і засипаю мертвим сном.

Довго в такій обстановці не наспиш, коли знизу пече пронизливим холодом мокра земля, а зверху безперестанку поливає дощем. Випростовуюся на ввесь зріст у кукурудзинні, тішу себе думкою, що мене ж у ньому не видно, і маршую далі, ледве переставляючи ноги з важкими, півпудовими тягарами налиплої на черевики грязюки.

Коли доводиться переходити польовий шлях, чи перелазити через прогалявину з ділянки на ділянку кукурудзи, треба пильно навколо озиратися, а, спостерігши десь на обрії - чи підводу, чи вершника, чи піхотинця - припадати до сирої землі й завмирати, поки небезпека зникне.

Третього дня вже треба щось думати про шлунок, бо ця проклятуща частина людського організму аніяк не хоче слухати зовсім доцільних і багатонадійних міркувань розуму, не хоче визнасвати прагнення, непереможної тяги з неволі на волю.

Йому їсти дай, чорти б тебе були маленьким іще взяли!..

- На, їж!..

Додумуюсь до того, що не всі ж качани кукурудзи позламувано, і після довгих, даремних шукань таки знаходжу, при самій землі, закутаного листям, забутого дбайливими хліборобами, величезного качана з закам'янілою вже пшеничкою, і віддаю його на поталу зголоднілим зубам, на данину неслухняному, нерозважному шлункові.

- На, їж!

Отак третій,