Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

від хвилювання... А коли до сліз "схвильований" дядя Смірнов одходить од мене далеченько, я шпурляю навздогінці йому в темряву ночі його п'ятнадцять крайцарів...

Коли надійшла дев'ята година, зо мною сердечно попрощалися мої спільники в роботі, при чому Іллюша по-справжньому сплакнув, а Ваня Фйодоров посилено просив написати до підприємства Ситіна в Москву, що він, Іван Фйодоров, живий і здоровий і сподівається благополучно вернутися "на староє мєсто".

Мене замкнули і пішли.

Мій любий товаришу Іллюшо! Я знаю, що це ти, перед тим, як вийти з нашої тісної конторки, якось незграбно заметушився коло моєї порожньої торби, сунув туди майже цілу свою денну порцію хліба (півфунта!), тільки двічі ,сам її надкусивши...

Чим, як і коли я віддячу тобі, дорогий мій?!

Я стою, причаївшися в куточку конторки, боюся визирнути в вікно, неначе тут мене хтось побачити зможе темної, аж чорної, осінньої ночі. Надворі йде дощ - дрібненький, густий, пронизливий. Коли шум його доходить до свідомости, робиться холодно, тіло починає тремтіти - це ж не від того, що я хвилююся, і вже ні в якому разі не від того, що боюся. Я ж вирішив давно, твердо і непохитно. Я ж усе продумав, до всього себе приготував... Це - холодна, непривітна ніч, це вона напружує мої нерви і примушує зуби дрібненько цокотати...

Сьогодні - одинадцяте жовтня. Вже скоро пів року, як я в неволі. Мене тягне до Рідного Краю, мені страшне повільне вмирання на гаймашкерській каторзі. Коли йти по сорок кілометрів на добу (а ми ж уміли ходити й по шістдесят на фронті), то вже через якийсь місяць я буду по той бік вогненної завіси, буду дихати неотруюваним безнастанними мадярськими матюками повітрям; за мою сміливу втечу мені дадуть відпустку з фронту, а поки кінчиться відпустка, кінчиться війна...

Геть, прокляті дрижаки! Міцно стискую зуби, буйна фантазія малює радісну зустріч із своїми, перед очима стає заплакана (сльозами радости) моя стара мати, серце б'ється частіше, нагрівається кров, я беру себе в руки, - вже не тремчу.

Ставлю поспіль наші три табуретки, простягаюся на них на всю довжину, підкладаю під голову мою порожню торбу, пильнуючи не дуже подушити Іллюшин подарунок, і спокійно, прислухаюся, як повз вікно конторки маршують, одбиваючи розхрістані такти натомленими ногами, тисячі моїх нещасних земляків.

Ось уже пройшло кілька хвилин після того, як прогупотіли останні ряди, як у чорному вночішньому повітрі пролунав останній роздратований вигук дозорця-мадяра "Індуй!", як за ним повис у повітрі майстерно закручений мадярський матюк і, нарешті, все стихає.

На гаймашкерській міській ратуші годинник одбиває пів годину. Ще рано. Мені так хороше, так надзвичайно тепло в цій кукібній комірці, розпалене принадними перспективами і сподіваннями тіло приємно горить, важніє голова, злипаються очі, і я боюся, що засну.

Схоплююся на ноги й починаю тихенько, навшпиньки (чого навшпиньки?) ходити з кутка в куток по діягоналі нашої конторки. Конторка мала, і скоро мені починає крутитися голова. Стаю до вікна і прикипаю гарячим обличчям до холодної, заплаканої з того боку, шибки.

Надворі темно, хоч око виколи. Ледве блимають, а, власне, і не блимають, а повільно ворушаться жовтими плямами в далечині поодинокі ліхтарі на території робіт. Прогупав важкими підошвами повз конторку вартовий.

І знову тихо.

Коли ратуша відбиває десять, мені холоне спочатку поза спиною, потім у ногах, а далі знову починають цокотати зуби...

Пробую відчинити вікно - заіржавлені шпінгалети не пускають. Прокляття! Чому я не випробував їх раніше?! Напружую всі сили, шпінгалет вилітає з гнізда, за ним другий, і на мить мені здається, що викликаний ними гуркіт звернув увагу всіх на світі дозорців.

Прикипаю на хвилинку на місці, починаю малювати собі таку картинку:

...Ось підходить до напіввідчиненого вікна мадярський жандарм (вночі вони стерегли майбутнє військове місто), у нього химерний, трохи не наполеонівський капелюх із довгим пір'їном од козирка до потилиці, як у набундюченого когута, у нього старого-старого зразка військова рушниця з довжелезним багнетом-ножакою, - він підкрадається до самого вікна і замогильним басом гаркає:

- А що це ти тут робиш, чоловіче добрий?..

Я, звичайно, знестямки присідаю, як присів був у Найдорфському лісі, переляканий табуном гусей...

З того мені робиться весело, - стримую себе, щоб голосно не зареготатися, глузуючи з самого себе, широко розчиняю вікно.

Коли я стрибаю з чотириметрової височини, мій казанок (проклятя на його бляшану голову!) голосно, пронизливо дзеленькотить, а в цю саме мить зовсім недалеко, десь трохи ліворуч, убік од тото місця, де мені треба плазувати, роздираючи чорну завісу ночі, вибухає оскаженілий крик:

- Гальт! Гальт! (Стій).

І слідом за тим лунає постріл, другий, третій...

Це вже не вимріяне...

Одну мить мені хочеться скочити назад у вікно, щільно зачинитися і пересидіти до самого ранку всю цю лякливу ніч; але мене чекають мої товариші в кукурудзинні і, не зважаючи на дальші крики й тупотню, що поволі завмирають у далечині, я лягаю на живіт і плазую швидко-швидко, міцно тримаючи казанка, щоб не зраджував уночішньої тиші своїм брязкотом.

Ось уже половина дороти за мною... Ось тільки обминути оцей довжелезний барак, де складається запаси струменту, барак, що став мені поперек шляху, а потім - десять рухів ліктями й коліньми, і спасенна канава через шлях, що веде до Гаймашкеру, а там кукурудзиння.

На повороті за ріг барака раптом натикаюся на справжнього, не вимріяного вже, жандарма. П'ять хвилин лежу непорушно, поки його важкі черевики гупають уже десь за протилежним рогом барака, і суну далі...

На умовленому місці моїх спільників ще немає. Але це - дурниці. Я ж