Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

А на другий денв ранком приніс мені пару ще добрих своїх черевиків і дуже просив "вибачити", що не спромігся ще й на штани.

Інженер Фогель - фрайвілігер (однорічник) із Галичини - той, наприклад, цікавиться нашим Кавказом зовсім з іншого боку. Він глибоко переконаний, що центральні держави розторощать Росію, заберуть Україну й Кавказ, і дуже цікавився, пильно розпитуючи Іллюшу Симонія, природніми багатствами Кавказу, а коли ми об'єднаними зусиллями всіх трьох доводили йому даремність таких сподівань, фрайвілігер Фогель "погоджувався", в крайньому разі, на концесії...

Фрайвілігер Фогель - людина взагалі дуже практична. Одного разу він цілі години дискутував із своїм земляком, так само воєнним інженером, про те, що зовсім даремно австро-угорсько-німецька влада не використовує багатющих покладів... екскрементів мільйонів полонених, на чому можна було б нажити добрі гроші... Він годинами, з олівцем у руках, вираховував у нашій конторці, скільки це було б чудового добрива (угноєння), коли б послід самого тільки гаймашкерського табору перетворити на кубо-метри, поскладати в штабелі і закласти акційну компанію для широкої експлуатації цьото багатства... І все це цілком серйозно, глибоко продумано, з блискучими вогниками комерсанта в очах.

Цей хлопець взагалі був з головою: він зовсім недавно сконструював спеціяльного гарматното набоя - розривати дротяні загороди перед окопами, і тількищо дістав затвердження свого винаходу і похвалу австрійського військового міністерства.

І приніс (хоч і голова, але необережна голова!) рисунки всіх деталів свото винаходу до нас - перекопіювати. у мене ще нічого досі й на думці не було, але я страшенно вмовляв залишити рисунки до завтрього, бо сьогодні, мовляв, мало сонця. Дуже неохоче, але погодився Фогель на цю мою наївну пропозицію. А я вже був зовсім готовий до втечі. І тількищо пішов Фогель, я тут же вирішив, що, повернувшися з полону додому, я ще привезу своєму начальству й не абиякий подарунок. Деталів було аж шість окремих аркушів, ми їх миттю скопіювали на найтоншому папері. Ваня Фйодоров зробив нову оправу моїй кишеньковій записній книжці і в палітурки вклеїв усі копії Фогелевого винаходу, а потім ці палітурки довго-довго човгав по підлозі, спльовував на них, розтирав, поки нові палітурки стали видаватися за зовсім старі.

Я страшенно, смертельно ненавиджу війну, царську гнобительську владу, ненавиджу всією істотою, але я викрадаю цілком спокійно в однієї владущої банди і маю намір передати іншій - новоудосконалене знаряддя війни...

Розплутуйте, психологи, коли хочете, викриви людської душі!..

Надходив день, призначений нами на втечу. Я всіма силами намагався загітувати й моїх ближчих друзів - Симонію та Фйодорова - пристати до нашого гурту, але несподівано для мене вони виявили незрозумілу впертість:

- Я єщо жіть хочу, - сказав Ваня Фйодоров, я єщо у Ситіна мастєром буду.

Симонія, на мою пропозицію, спочатку ввесь загорівся гарячим бажанням пристати на втечу, але аргументація Вані на нього подіяла, як холодний душ.

- А єслі уб'ют?

І в очах йому замиготіла така жадоба жити, забігали такі страхопудні зайчики, що я відразу махнув на обох рукою, але ображати їх висловом того, що я про них думав, не хотів.

Призначеного дня і я, і всі три мої спільники вийшли з табору в шинелях у накидку, з розстебнутими хлястиками, бо під шинелями треба було непомітно для варти пронести свої солдатські торби.

Правда, моя торба була ще худа, як фараонська корова, бо товариш Смірнов гаряче божився вчора ввечорі, що три буханки хліба занесе мені на роботі до конторки, дасть, скільки я хочу, грошей, а за те, я маю неодмінно, прибувши благополучно "на родіну" , заздалегіть звірившися про курс грошей, переслати цю його позику його жінці на Волгу, за точною адресою, що він її власноручно записав до моєї записної книжки. А в моїх спільників добре таки віддувалися горби на спинах - це мене надзвичайно тішило, бо хлопці, значить, зібрались.

Умова була така. Коли о дев'ятій увечорі просурмить сигнар на закінчення роботи (а тепер уже від недавна роботу кінчали о 9-й), вони, всі троє, заздалегідь залізши в цементовий тунель майбутнього водогону на території будівництва, де вони працювали, чекатимуть там годину, або й дві, поки всіх поженуть до табору і на місці роботи все заспокоїться. Тоді, плазуючи, вони перебираються через неглибоку канаву коло шляху на Гаймашкер і ховаються у високому кукурудзинні по той бік шляху, в заздалегідь обумовленому нами місці - он коло того грабка, що стоїть самотнім вартовим серед поля.

Мене мої хлопці мали замкнути на замок у нашій конторі, що ми завжди її самі замикали, - я вилажу через вікно так само о десятій годині, або пізніше, коли все-все втихомириться, і плазую, щоб не натрапити на вартового, через територію робіт, до того самого кукурудзиння.

Коли б ми якось випадково розминулися з якихось причин на початку, то вже ніяк не пізніше дванадцятої години вночі, неодмінно повинні бути коло грабка, і стороні, що перша туди приплазує, надається право тричі стиха свиснути, а через чверть години - тричі стукнути об стовбур грабка зламаною бадилиною кукурудзи...

Почалося з того, що "симпатичний" дядюшка Смірнов не дав мені ні трьох, ні двох, ні однієї буханки, ні, навіть, звичайної нашої денної порції хліба (а свою я ще ізвечера з'їв), так само, як не дав і обіцяних ("хоч і десять крон!") грошей.

Він дуже сердечно мене зустрів, довго, відвернувшися, порпався в своєму товстелезному гамані, де я мимоволі загледів і російські, і австрійські чималі банкноти, і, нарешті, урочисто тикнув мені в руку... п'ятнадцять крайцарів (шість копійок) і поліз цілуватися на прощання.

Я людина з природи делікатна, рідко коли вибухаю гнівом, як ото проти тульського пригінчого чи нахабного Бема, і тут я тільки злісно кусаю підставлену мені шорстку морду дядюшки Смірнова так, що він зойкає, а я поспішаю попросити вибачення, заявивши, що це -